Принц України. Тимур Литовченко

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Принц України - Тимур Литовченко страница 23

Принц України - Тимур Литовченко

Скачать книгу

і все сталося б не зовсім так, як я казав тоді. Ти вже тоді була непоганою балериною, а до людей мистецтва німці завжди ставилися з певним пієтетом, навіть коли йшлося про слов’ян. Тому для початку тебе б добре полікували, а потім, найшвидше, помістили б у якусь надійну з ідеологічної точки зору сім’ю в якості піднаглядної переселенки. І лише в самому крайньому разі викинули б на вулицю, а там вже заробляй, чим хочеш – хоч в ресторані танцями публіку розважай, хоч в кав’ярні посуд мий, це все на твій розсуд. Концтабір же тобі світив лише в одному випадку: якби ти почала в той чи інший спосіб шкодити Третьому рейху. От тоді би з тобою не церемонилися.

      – Але я ж не збиралася робити нічого протизаконного, аби…

      – Я це одразу ж зрозумів, а тому вирішив трохи налякати тебе.

      – Навіщо?…

      – Мені чомусь здалося, що ти б не пішла нікуди працювати. А неробство при німцях саме й означало концтабір. Тому я й поквапився налякати тебе німецьким концтабором. Між іншим, ти не дуже-то й опиралася…

      Силенко посміхнувся, перш ніж додати:

      – Але зізнайся чесно, Сашунько, невже ти хоч раз хоч на мить пошкодувала про цей мій обман?

      Вона зітхнула з видимим полегшенням, а потім мовила:

      – Зрозуміло, що не шкодувала і не пошкодую ніколи. Адже завдяки вашій брехні моє життя склалося саме так, а не інакше! Якби я повернулася до Радянського Союзу, мною б і справді зайнявся СМЕРШ, внаслідок чого я би в кращому разі опинилася десь в Сибіру. Я це зрозуміла ще тоді, в краківському шпиталі. Тому й не опиралася.

      – Так, я мав рацію, – луною відгукнувся Порфирій Андрійович.

      – А крім того, саме завдяки вам, дядечку, я познайомилася з людиною, разом з якою пізнала те найвище земне щастя, яке тільки й може пізнати жінка, – в свою чергу посміхнулася Олександра. – До речі, як і мене саму, життя кидало мого коханого чоловіка по всяких різних країнах. Причому подорожувати він почав у набагато більш юному віці, ніж я…

      Резиденція гетьмана Павла Скоропадського,

      Київ, Українська держава, 31 липня 1918 року

      – І все ж я не второпав, чому сьогодні не можна поїхати в оперу?!

      – Та зрозумійте ж, паничу…

      – Не заговорюй мені зуби, Терентію! Адже закласти коляску і з’їздити в оперу – що може бути простішим від цього?! А якщо навіть не на нашій колясці їхати, то візників у місті повнісінько. Зупини будь-якого – він тебе і відвезе! Що, хіба ні?

      – Але!..

      – Та й навіщо візника ловити?! До опери ж просто рукою подати: з одного пагорба спустився, на інший піднявся – і ось він, театр! А ти кажеш, що не можна… Чому?!

      – Бо всі вистави по всьому Києву скасовані. Я ж вам пояснюю: жалобу в усьому місті оголошено, тому й не можна опери та інші спектаклі грати.

      – Ніде в усьому Києві?!

      – Ніде.

      – Тоді поїдемо на оперну виставу в інше місто.

      – Та що ви таке кажете, паничу?! Що це ви таке вигадуєте повсякчасно?!

      – Ну, а якщо не в іншому місті, тоді тут – отак!

      – Повторюю

Скачать книгу