ханство, призвела до її розпаду в XV столітті. Кримське, Казанське та Астраханське ханства стали наступниками Золотої Орди, але жодне з них не змогло її об’єднати і кожне з часом втратило свою незалежність. Крим став незалежним від Золотої Орди 1449 року під керівництвом нащадка Чингісхана, Хаджі Девлет-Гірея. Заснована ним династія Гіреїв проіснує до XVIІІ століття, але його держава майже відразу втратила незалежність. До 1478 року ханство стало васалом Османської імперії – величезної мусульманської держави, у якій політично переважали тюрки і яка замінила Візантію як панівну силу в західному Середземномор’ї та Причорномор’ї протягом XIV–XV століть. Османи, що 1453 року зробили Стамбул (колишній Константинополь) своєю столицею, отримали прямий контроль над південним узбережжям Криму, заснувавши головний центр у портовому місті Кафа (сучасна Феодосія). Гіреї контролювали кримські степи на північ від гір та кочові племена Південної України, з Ногайською Ордою, що стала найпотужнішим із цих племен у XVI столітті.
Увагу Османів до регіону привертали проблеми безпеки та комерційні інтереси. Особливо вони були зацікавлені в рабах. Работоргівля завжди була важливою в економіці регіону, але тепер вона стала домінувати. Османська імперія, чиї ісламські закони дозволяли поневолювати лише немусульман і заохочували звільнення рабів, постійно потребувала безкоштовної робочої сили. Ногайці та кримські татари реагували на цей попит, поширюючи свої набіги в пошуках рабів на північ від понтійських степів і часто заходячи глибоко в українські землі або в південну частину Московської держави. Работоргівля була додатковим заробітком (основний прибуток ногайці отримували від тваринництва, а кримські татари – також від осілого сільського господарства). Погані врожаї зазвичай означали збільшення набігів на північ та кількості рабів, яких доправляли до Криму.
Усі п’ять маршрутів, якими татари нападали на поселення, проходили територією України. Два з них, на схід від Дністра, вели до Західного Поділля, а звідти – до Галичини; два, по інший бік Південного Бугу, – до західного Поділля та Волині і потім знову до Галичини; останній проходив регіоном, що пізніше стане Слобідською Україною в районі Харкова до Південної та Центральної Росії. Якщо попит на зернові призвів до включення українських земель до балтійської торгівлі, то їхні зв’язки з середземноморським світом здебільшого були пов’язані з татарськими рейдами за рабами. Українці, які становили абсолютну більшість населення прикордонних степів на північ від Чорного моря і переселялися до степів для вирощування зерна, стали головними мішенями та жертвами ранньомодерної економіки Османської імперії, що залежала від работоргівлі. Етнічні росіяни, які жили на північний схід від Криму, були на другому місці.
Михалон (Михайло) Литвин, литовський дипломат і автор історичних нотаток середини XVI століття, який відвідав Крим, описав масштаби работоргівлі цитатою зі своєї розмови з місцевим євреєм, який «бачачи, що туди постійно
