не подружка, хоча й любила проводити з ними час. Саме Вероніка сповна відповідала за їхнє виховання, але Джулієтт досі наполягала на тому, що близька до батька. Як і очікував Арнольд, вона дуже тяжко сприйняла новину про його смерть, наче так і не збагнула за останній рік, що він помирає. Для решти це не стало сюрпризом. Лише для Джулієтт.
– Я гадала, він видужає, – сказала вона, витираючи очі фартухом. Арнольд зітхнув. Уже багато місяців жодної надії на це не було: стан Пола стабільно погіршувався. І навіть протягом останніх двох тижнів, коли він так рідко бував при тямі, вона розмовляла з ним під час відвідувань, переконана, що він чує її й скоро йому покращає. Цього так і не сталося, і Арнольд вважав за милосердя те, що він помер. Той Пол, якого він знав і з яким товаришував тридцять років, не хотів би жити в тому стані, у якому опинився. Він був таким жвавим і сповненим життєвих сил, що Арнольд як його друг не міг без суму дивитися на нього теперішнього. Те, що сталося, було на краще. До того ж із багатьох їхніх розмов за останній рік Арнольд зрозумів, що Пол готовий до смерті й не шкодує про те, як жив. Але Джулієтт явно не була готова попрощатися з батьком, та й зі своїми ілюзіями щодо нього. За двадцять хвилин, коли він спробував покласти слухавку, вона все ще плакала.
– Тіммі каже, що зателефонує вашій матері години за дві, тож не дзвони їй поки що, – попередив її Арнольд.
– Не буду, – покірно відповіла Джулієтт і, поклавши слухавку, підійшла до дверей закладу й перевернула табличку «Відчинено» на інший бік, зі словом «Зачинено». Потім відійшла, щоб зробити напис, і прикріпила його до дверей клейкою стрічкою: «Зачинено у зв’язку зі смертю в родині». А потім побрела додому, до двокімнатної квартири за чотири квартали від своєї кав’ярні. Вона ніколи не приділяла особливої уваги тому, щоб прикрасити житло: там вона лише спала, а більшість часу проводила на роботі. Щоранку приходила до пекарні о четвертій, аби спекти все, що подавала на сніданок першим клієнтам, які завітають о шостій. І зазвичай залишалася до сьомої вечора, а потім ішла додому й засинала перед телевізором на кілька годин, виснажена довгим робочим днем. Як і в Тіммі, її життя було повністю зосереджене на роботі.
Того дня, коли Джулієтт повернулася додому, Арнольд уже телефонував Джой, молодшій сестрі. Як він і очікував, з нею було найважче зв’язатися. Вона жила зовсім іншим життям. Джой мешкала в Лос-Анджелесі, де намагалася побудувати акторську кар’єру. У неї був справжній музичний талант, і мати хотіла, аби донька розвинула його, вступивши до Джульярдської музичної школи. Натомість Джой за першої нагоди покинула коледж і подалася до Лос-Анджелеса. Вона брала уроки вокалу, за які платила сама, працюючи офіціанткою, і після півроку співів з ансамблями, які ні до чого не привели, переключилася на уроки акторської майстерності. І відтоді ледве зводила кінці з кінцями. Усе, на що спромоглася, – кілька дрібних зйомок у рекламі й крихітних ролей на телебаченні. Вона сподівалася отримати роль у серіалі
