Народжений в аристократичній, але бідній родині, віддалено спорідненій з Асторами[2], Пол швидко призвичаївся до її стилю життя, хоча Вероніка була значно простішою й більш відкритою людиною, ніж він. Пол був легкий на підйом, яскравий, елегантний і чарівний. За її рахунок він почав жити на широку ногу – покинув дрібну роботу, яку ніколи не любив, і перетворився на джентльмена-сибарита. Подружжя було щасливе, зокрема після народження дітей. Утім, усе скінчилося після його любовної інтрижки й викриття Веронікою цілого легіону таких захоплень. Він ніколи не міг устояти перед гарненькою жінкою. Їхній десятирічний шлюб обірвався, хоча, навіть розлучаючись із Полом, Вероніка продовжувала його кохати. І Тіммі завжди підозрювала, що мати кохає його й зараз, хоч та запевняла, що вони просто друзі. І Тіммі нестерпно було від того, що саме їй довелося повідомити матері про його смерть.
– Ти вже зробила якісь розпорядження щодо поховання? – спитала мати, і Тіммі зізналася, що сьогодні просто не мала часу. Його тіло досі перебувало в будинку догляду.
– Хотіла спочатку поговорити з тобою.
Вона знала, що мати захоче взяти організацію поховання на себе, адже Пол не мав іншої родини, окрім Вероніки й дітей. Обоє батьків були єдиними дітьми у своїх родинах, отже, не доведеться мати справу ні з двоюрідними братами й сестрами, ні з іншими далекими родичами.
– Я подбаю про це, – тихо сказала Вероніка. – Завтра приїду додому. Я зателефоную звідси до компанії Френка Кемпбелла.
Це було похоронне бюро на верхній Медісон-авеню в Нью-Йорку, послугами якого користувалася більшість їхніх знайомих. Вероніка згадала також, що може навіть зателефонувати своєму флористові вранці перед вильотом додому. І треба, щоб розмістили некролог у «Нью-Йорк Таймз». Тіммі спало на думку, що про батька нічого особливо й не скажеш, окрім того, що він прожив чудове життя, і значною мірою завдяки її матері, котра забезпечила його всім сповна. Завдяки їй він мав суцільні канікули тривалістю тридцять один рік.
– Мені шкода, мамо, – щиро сказала Тіммі. Якими б не були її почуття до батька, вона знала, як мати кохала його.
– Усе гаразд, люба. Він не хотів би залишитись у тому стані, у якому перебував. Прийшов його час.
Вони поговорили ще кілька хвилин, а коли обидві поклали слухавки, Вероніка зателефонувала двом іншим дочкам. Джулієтт плакала у своїй квартирі, коли подзвонила мати.
– Завтра я приїжджаю додому, – сказала Вероніка. На той час у Франції була майже північ, і вони тривалий час розмовляли. Джулієтт була невтішна, усе говорила про те, яким прекрасним батьком він був. Вероніка не стала суперечити їй: вона знала, що Джулієтт роками плекала цю фантазію. Тіммі завжди ставилася до цього з осудом, але не вона. Вероніка знала всі його хиби як батька й чоловіка, але ніколи не критикувала його в розмовах із дівчатами.
Вона додзвонилася Джой, коли та збирала речі в дорогу.
Астори – найвідоміші разом із Рокфелерами й Вандербільдами представники американської буржуазної аристократії ХІХ – початку ХХ ст.
