представник «Ейр Франс», щоб зустріти її біля літака й швиденько провести крізь імміграційний і митний контроль, адже вона не мала що декларувати. На ній була проста чорна бавовняна сукня, доречна за таких обставин. Вероніка не ставала вдовою після смерті Пола, але майже почувалася нею. Доводилося нагадувати собі, як нагадувала їй Тіммі, що вони з Полом більше не одружені. Але вона щойно втратила людину, з якою був пов’язаний чималий відтинок її життя, і це нагадувало їй про нестерпний біль від втрати власних батьків у молодості. Після того вона могла покладатися тільки на Пола, відколи вони познайомилися. А тепер мусила розраховувати лише на себе. Особливо в останні роки. Після розлучення вона вже не довіряла Полові ухвалювати рішення, радше навпаки: досягнувши похилого віку, він сам звертався до неї, коли чогось потребував, чи стикався з проблемою, чи хотів поради. Вона була значно мудрішою за свого чоловіка, і він добре це знав. І очікував, що саме вона ухвалюватиме всі рішення стосовно дітей, не хотів знати про їхні проблеми – лише про перемоги й радощі. Він від природи був любителем розваг. Вона ж була скелею, фундаментом, на якому будувалося їхнє спільне життя, людиною, на яку кожен міг розраховувати й знав про це. Він був лише вивіскою родини й нічим більше.
Економка вже чекала у квартирі на приїзд Вероніки. Карміна висловила свій жаль у зв’язку зі смертю містера Пола.
– Він був доброю людиною, – сказала вона й перехрестилася. Жінка не була знайома з Полом у часи, коли той зраджував дружину в шлюбі, і він був милий із нею, як і з усіма. Він легко подобався тим, хто нічого від нього не очікував.
Вероніка пройшла до свого кабінету й зателефонувала всім, кому було треба, доки Карміна розпаковувала її речі. А потім надіслала SMS Тіммі, повідомляючи, що вже вдома. Відтак випила чашку чаю, який приготувала Карміна. Економка працювала на неї лише вдень. Увечері Вероніці ніхто не був потрібен, і вона вважала за краще бути на самоті. Готувала собі їсти, коли була голодна, не бажаючи, аби хтось куховарив для неї, створюючи напруження своєю присутністю. Так само було облаштоване її життя в Парижі з покоївкою, яка приходила протягом дня. Щойно дівчата підросли, Вероніка спростила собі життя й обходилася мінімумом персоналу. Коли Пол був тут господарем, а дівчата були маленькі, він наполягав на утриманні великого штату працівників. Теперішній стан речей влаштовував Вероніку значно більше. Їй не подобалося, коли її обслуговували, хоча вона була вдячна Карміні тепер, а її помешкання на П’ятій авеню було просторим.
Вероніка мала квартиру з двома гостьовими кімнатами й власною спальнею, прекрасним видом на Центральний парк і бездоганними стінами для її картин. Вона досі володіла непересічною колекцією імпресіоністських полотен, що дісталися їй від дідуся, і кілька з них відіслала до Парижа. У квартирі в Нью-Йорку зберігалися кілька полотен Ренуара, дві роботи Деґа, одна картина Пісарро, одна – Шагала; у спальні вона повісила полотно Мері Кассатт[4], яку дуже любила,
Мері Кассатт (1844–1926) – американська художниця, представниця імпресіонізму.
