що не може чекати наступного дня, аби повідомити матері. А якщо раптом Вероніка зателефонує до будинку догляду, щоб запитати, у якому він стані (а іноді вона це робила)? Тіммі не бажала, щоб мати дізналася про його смерть від незнайомців. Тож вона зателефонувала до орендованого матір’ю будинку в Сен-Тропе. Вероніка відповіла після другого гудка, побачивши, що телефонує Тіммі. Вони не розмовляли кілька днів, і мати була здивована отримати від неї дзвінок.
– Привіт, люба, – голос у Вероніки був, наче в юної дівчини. Обоє батьків Тіммі виглядали молодшими за свій вік. Тіммі сподівалася, що це спадкова риса. Сама вона кожною фіброю душі почувалася на свій вік, а іноді й старшою, наче відчувала на своїх плечах тягар усього світу. Особливо тепер, коли вона мала повідомити матері сумну новину.
Попри розлучення, Тіммі знала, як сумно буде матері. Вероніка не мала родини, окрім Пола й дітей. Її мати померла, коли Вероніці було п’ятнадцять, а батько – коли їй був двадцять один. Тому вона й вийшла за Пола в такому юному віці. Минув лише рік після втрати батька, вона почувалася самотньою, вразливою й наляканою, попри те, що успадкувала величезний статок від обох батьків. Саме на цей статок Пола й манило, наче на мед, коли вони познайомилися. А вона була вродливою й наївною дівчиною.
– Привіт, мамо, – серйозним голосом мовила Тіммі. – У мене недобра звістка.
Вона хотіла попередити матір про те, що мала повідомити далі.
– Твій батько? – спитала Вероніка, затамувавши подих. Хоча й очікувала цієї розв’язки й передчувала, відвідуючи його в червні, що це востаннє. І він відчував так само. Того дня вони були особливо ніжні одне з одним.
– Арнольд телефонував мені. Батько помер минулої ночі. Арнольд каже, що відійшов спокійно уві сні.
На іншому кінці дроту запала тиша, а потім Тіммі почула, як заплакала мати. Дивно, але це все-таки було для неї величезною втратою. Він ніколи насправді не зникав із її життя, а просто обійняв поряд із нею іншу роль – старшого брата, батька й друга.
– Співчуваю тобі, – лагідно сказала мати. Вона пригадала, як почувалася сама, коли втратила батька. Його серце було розбите після того, як її мати померла від лейкемії, і він так ніколи й не оговтався. Він був поважним фінансистом із Волл-стрит, американцем, а її мати – француженкою, молодшою за нього на тридцять п’ять років. Він не очікував, що втратить її, вона була коханням усього його життя й померла ще зовсім молодою. Це сталося дуже швидко, за три місяці після того, як вона занедужала. Виходячи за Філіпа Вітмена, мати Вероніки – Марі-Лор де Бове – була майже такою ж юною, як і Вероніка, коли одружувалася з Полом Паркером.
Вероніка жила зі своїми батьками в кількох місцях – Гонконзі, Лондоні, Парижі. Дитиною вона навчилася розмовляти китайською й вільно володіла французькою завдяки матері-француженці й частим відвідуванням Парижа. В останні роки Вероніка все дужче тяжіла до своїх французьких коренів.
