початком служби, щоб зустріти Вероніку й дівчат. Вони були приголомшені тим, що він привів із собою молоду жінку. На ній була коротка чорна спідниця, чорна шовкова блуза з глибоким вирізом, туфлі на шпильках і забагато макіяжу. Видно було, що їй нудно. Дівчина не сказала їм жодного слова, а Берті не відрекомендував її. Вони гадки не мали, чи вона його дівчина, чи просто знайома, яку він привів із собою. Сам він не потурбувався цього пояснити, а питати ніхто не став.
Берті злегка дратувався тим, що має тут бути, хоча й вдягнувся відповідно до ситуації: чорний костюм, біла сорочка й чорна краватка від «Ермес», а до них – начищені до блиску дорогі черевики. Він був так само красенем, як і його батько, успадкувавши зовнішність, але не серце. Пол був егоїстом і нарцисом, але мав і добрі риси. Погляд, яким Берті окинув мачуху й сестер, випромінював крижаний холод. Вероніка запросила його сісти разом із ними на передній лаві – зрештою, він був сином Пола. Після того, як труну встановили на місце, він прослизнув на передню лаву разом із молодою жінкою й шепотівся з нею, доки всі чекали на початок церемонії.
Пізніше вони погодилися: це була красива служба, гідна їхнього батька. За воротами церкви люди потиснули їм руки, і родина вирушила на Вудлонський цвинтар у Бронксі, де священик промовив кілька стислих фраз і труну опустили в землю на родинній ділянці Вероніки. Вона не знала, де ще можна його поховати, і не хотіла купувати окрему самотню могилу. А ще подумала, що дівчатам буде приємно, якщо він покоїтиметься з рештою родини. Батьки Вероніки теж лежали тут.
Берті мав окрему машину, що відвезла його з дівчиною назад до міста – на той час уже з’ясувалося, що звати її Деббі. Вони приєдналися до всіх удома у Вероніки, де вже було накрито фуршетний стіл у їдальні. Скрізь були білі квіти, і більше сотні людей їли, розмовляли й чекали на їхнє прибуття. Єдиний, кого Вероніка впізнала в юрбі, був Арнольд – щойно вони зайшли, він зрадів і підійшов до них.
– Схоже на весілля, – не приховуючи осуду, тихо буркнула Тіммі, звертаючись до Джой. Та кивнула. Справді, було схоже. Мати неабияк постаралася вшанувати його пам’ять, і це анітрохи не дивувало.
– Вона зробила це для нього, для себе чи для нас? – уголос спитала Тіммі.
– Певно, усе разом, – відповіла Джой, доки Арнольд обіймав їхню матір. Роками для всіх було очевидно, що він небайдужий до неї й охоче дав би волю почуттям, проте Вероніка не була до цього готова і, попри свою лагідність до нього, завжди чітко давала це зрозуміти. Арнольду було за шістдесят, він був дуже успішний адвокат, привабливий чоловік і вже багато років розлучений. Вероніку він цікавив лише як юрист і близький друг Пола. Якими б не були його прагнення, нічим більшим для неї він так і не став.
– Ти чудово попрацювала, – похвалив її Арнольд, і Вероніка усміхнулась і подякувала йому. Тим часом Джулієтт, досі виглядаючи спустошеною після поховальної служби, вирішила перекусити. Вона ледве витримала, слухаючи «Аве Марію»,
