та дівчат.
– Сучки! Ви всі! Ви видурили в нього цей заповіт, їздили до нього, і цілували йому дупу, і нили, і брехали на мене! А ти! – Він зі злістю обернувся до Вероніки. – Ти зі своїм святенництвом постійно торочила, що «треба заробляти самим», щоб усі приповзали до тебе на колінах по гроші, і вдавала із себе бідну, ти намовила його викреслити мене із заповіту, щоб усе дісталося твоїм дівкам!
Усі вони знали, що в цьому немає ні слова правди. Вони ніколи не скаржилися батькові й нічого від нього не очікували. А Вероніка ніколи не вдавала із себе бідну й не чекала, що діти приповзатимуть до неї на колінах. Вона хотіла, аби ті мали гідні професії й заробляли ними собі на життя. І, як зауважив Пол у своєму заповіті, вона була значно більш щедрою й терплячою з Берті, ніж будь-коли зі своїми доньками. Хотіла замінити йому матір, якої той ніколи не мав. Через це вона завжди співчувала йому й робила для нього винятки, чого він не заслуговував і не цінував. Але гнів засліпив Берті через те, що він нічого не отримав у спадок.
– Це все про мене? – спитав він, обернувшись до Арнольда, і той кивнув.
– Так, Берті, це все. Мені шкода. Він вважав, що цим допоможе тобі.
І Арнольд погоджувався, хоча й не став казати цього тепер. Берті був марнотрат найгіршого штибу, і безглуздо було щось йому заповідати. Дівчата знайдуть грошам Пола краще застосування, більш конструктивне. Берті лише змарнує їх на свої оборудки й викине на вітер, що Пол чудово розумів. Він був реалістом стосовно свого сина.
– Ви про мене ще почуєте! – з погрозою заявив він Вероніці й дівчатам. – Це ще не кінець, навіть не сподівайтеся.
А тоді розмашистим кроком покинув кабінет, хряснувши дверима. Дівчата сиділи мовчки.
Завдяки батькові це був день суцільних сюрпризів і потрясінь, і для Вероніки не менше, ніж для інших. Заява про його позашлюбну доньку приголомшила й засмутила їх значно більше, ніж усе, що міг наговорити Берті, чи позбавлення його спадку, що теж викликало неабиякий подив. Вони гадали, що Берті неодмінно отримає частку в батьковому майні. Але не очікували, що той залишиться ні з чим, а в них виявиться нова сестра. Вероніка досі була бліда, її всю тіпало, аж тут дівчата заговорили всі разом, розпитуючи Арнольда про Софі.
І тоді Арнольд знов закликав їх до ладу. У заповіті було ще дещо.
– «А моїй колишній дружині Вероніці, яку я глибоко люблю і яка є найдивовижнішою жінкою з усіх, кого я знаю, я залишаю мою любов, моє серце, наші спогади й одне прохання. Прохання про те, щоб вона почала малювати знову. Ти маєш величезний талант, і тобі варто повернутися до живопису. Крім того, я заповідаю тобі картину, яку ми придбали під час нашого медового місяця у Венеції, гадаючи, що це може бути Белліні[8]. Але справжність її не була встановлена й ти вважала її підробкою. Ми обоє любили цю картину, мала вона вартість чи ні. Ти обіцяла дослідити її походження й так цього й не зробила. Якщо вона нічого
Якопо Белліні (1400–1470) – славетний італійський художник венеційської школи, батько Джентіле та Джованні Белліні, які так само стали одними з найзнаменитіших венеційських художників.
