Але так було не завжди. Десять років тому мій батько володів лише звичайною бакалійною крамницею. Йому вдалося вмовити банк надати йому позику, і він розширив крамницю до розкішного супермаркету. Справи пішли вгору, і після цього він відкрив іще двадцять точок. Можливо, ти проходив повз супермаркети Коннеллі?
– Цілком можливо.
– Вони належать нашій сім’ї. Чотири роки тому батько вступив у заміський клуб «Форест Оакс». Він не такий престижний, як «Олд Варсон» чи заміський клуб Сент- Луїса, але членам «Форест Оакс» подобається вважати його таким, і мій батько побудував величезний будинок на території клубу, прямісінько посеред поля для гольфу.
– Я питаю про твоїх батьків, а ти розповідаєш про їхні гроші. Що вони за люди?
Кеті спробувала бути чесною й об’єктивною:
– Вони мене дуже люблять. Мама грає в гольф, батько багато працює. Мені здається, що найважливішим для них, крім дітей, є їхній чудовий будинок з хорошою прислугою, два «мерседеси» і членство в заміському клубі. Мій батько дуже гарний у свої п’ятдесят вісім, та й мати завжди виглядає приголомшливо.
– У тебе є брати чи сестри?
– І брат, і сестра. Я наймолодша. Моїй сестрі Морін тридцять, вона заміжня. Батько зробив її чоловіка віце- президентом корпорації Коннеллі, і тепер той чекає не дочекається, коли батько піде у відставку. Моєму братові Марку двадцять п’ять, він гарний. Марк не такий амбітний і жадібний, як Морін, яка переймається тим, що Марк отримає більшу частку сімейної справи, ніж вона з чоловіком. Тепер, коли ти знаєш найгірше, ти все ще хочеш поїхати зі мною? Зберуться друзі й сусіди моїх батьків, а вони не набагато кращі.
Рамон загасив сигару і втомлено ліг у шезлонгу.
– Ти хочеш, щоб я поїхав з тобою?
– Так, – рішуче сказала Кеті. – Але з мого боку це бажання егоїстичне – моя сестра скорчить дуже кислу гримасу, дізнавшись, чим ти заробляєш на життя. А братик Марк здатний викинути чортзна-що, щоб довести, що він не Морін, і тим ще більше збентежить тебе.
Глибоким оксамитовим голосом, який вона так любила, Рамон запитав:
– А що робитимеш ти, Кеті?
– Що ж… я не знаю.
– Тоді, гадаю, мені доведеться поїхати і дізнатися, – промовив він, ставлячи стаканчик на столик і піднімаючись на ноги.
Кеті, розуміючи, що він зібрався йти, наполягла на тому, щоб він залишився випити кави. Причина цього була проста – зараз вона не переживе, якщо він піде. Кеті принесла каву на маленькій таці у вітальню і сіла на канапу поруч із Рамоном. Вони пили каву в тривалому і все більш і більш незручному мовчанні, яке Кеті не могла ні перервати, ні зрозуміти.
– Про що ти думаєш? – нарешті запитала вона, вивчаючи його похмурий профіль у тьмяному світлі настільної лампи.
– Про тебе, – різко відповів він. – Думаю, чи важливі для тебе ті речі, які є важливими для твоїх батьків?
– Мені здається, деякі з них, – зізналася вона.
– І наскільки вони важливі?
