погодитись, і мовчки приєдналась до ентузіастів.
Антон і Буба йшли попереду, Терезка крокувала за ними. У Буби рот не закривався ні на мить: він сотав свої спекуляції і час від часу вимушував Антона погоджуватись і доповнювати висловлені припущення реальними фактами.
– А от скажи, Антоне, як це – перший раз крапати очі? Пече? – запитував Буба. – Бо я чув, шо це просто нестерпно.
– Так є. Перший раз – дуже сильно, – вже трохи втомлено відповідав Антон. – Очі аж горять. У мене перший раз був такий малімон [12], ніби очі стали завбільшки з два сонця. Такі ж розпечені. Можеш собі таке уявити?
Буба захоплено, аж недовірливо, кивав головою.
– Подумати тільки! Два сонця! Нє, ти чуєш?… Як там тебе? – Буба озирнувся через плече до Терезки. – Давай, може, познайомимося?
– Тереза, – буркнула вона.
– Буба, – він грайливо нагадав свою кличку й знову підморгнув. Терезку ледь не вивернуло. Вона секунду вагалася, чи не піти закрапатися на самоті. Але Антон глянув на неї так, що в животі перевернулася на інший бік одна з недавнішніх мрій про хлопчика.
Буба продовжив розпитувати.
– Ага. Значить, як два Сонця, кажеш, – вдумливо повторив він, повертаючи Антонову увагу. – А я не здурію від того? Ну, коли відчую, шо в мене очні яблука розмірами як зірка?
– Усяке може бути. Якщо психіка слабенька – легко! Тільки так. Під «плазмою» здуріти – простіше, ніж із табуретки впасти. Між іншим, ти в туалет не хочеш?
Буба замислився.
– Ну… Не знаю. А шо? Буде здаватися, ги-ги, ніби я космос з’їв?
– Нє. Просто всраєшся, і все.
Терезка слухала ці балачки й тихо йшла за їхніми тінями. Час від часу вона притримувала крок: вирівнювала дистанцію у два метри. У зіпрілому кулаці стискала флакончик «архе». Інколи скалатувала його й спостерігала на сонці, як розчиняються бульбашки, підносила до носа, щоби вловити ледь відчутний аптечний аромат.
спека
– Перед тим, як закрапатися, – радив упівголоса Антон, – обов’язково сходи на природу. З першого разу практично всі, хто не сходив, роблять у штани. Закон жанру.
– Давай повернемося до самого закрапування… Значить, крапаю собі по двадцяточці, відчуваю, як пече, так? А далі?
– Далі крутиш очними яблуками, розганяєш краплі по поверхні рогівки. Це найголовніше. Чим ліпше розігрієш очні м’язи, тим повніше засвоїться «плазма». Зрозуміло, так? А далі збираєш усю силу в кулак і змушуєш себе розплющити очі, хоча це й дуже важко, бо пече несамовито. Якраз тут і лізуть ковбаски.
– Ну та шо ж там такого, скажи?! Ну приблизно, хоч натякни якось! – Буба зробив мужнє лице, від чого Антон заусміхався, а Терезка мало не розреготалась. Антон поворушив губами, наче шукав потрібні слова.
– Не можу сказати, – зітхнув він. – Далі йде чиста плазма. Архе. Це тільки відчуття. Неначе пальці стали бачити. У сенсі, видіти. А очі навчилися мацати. Це архе, і все.
Буба
Малімони (причандали) – полісемантична формація, асоціативно близька як із лексемою «глюк» (у значенні перцептивної облуди), так із вичерпалим себе в українському ідейному полі терміном «ізмєна» в його онтологічному тлумаченні (а саме: циркуляція ідей, несподівана експлозія емоцій тощо). Категоріальна та субстанційна приналежність причандалів (малімонів) аморфна, однак асоціативно там однозначно має місце причина, чехарда, малина, лимони, анемони і, можливо, амоніти-белемінти. Себто весь комплекс ідей, які виражають ґєдз (див.
