мить запанікувала: вихід на монтерський місток знаходився на рівні другого поверху. Входили на нього з будинку. Обійшла будиночок у пошуках пожежної драбини. Думала залізти на дах, а звідти на вежу. Драбини не було. Ринва для такої цілі видалась ненадійною.
Вона набралася хоробрості й полізла вгору по косій трубі, як по стовбуру. Запам’ятала мить, коли її ноги відірвалися від землі. Запам’ятала відчуття, що назад дороги немає. Це підбадьорювало.
Дотягнулася до щаблин драбини і просунулася всередину захисного каркасу, під обручі. Терезка зосередилася на руках і вже за сім хвилин видерлася на перше гніздо техобслуговування, де й зробила привал.
Терезка робила фотографії довколишньої темряви, засвідчуючи спалахом пам’яті кожен проліт. Футуристичні накипи антен і тарілок, шум дерев у парку, нічні вогні. Жодного разу не зірвавшись, успішно досягла середини телевежі, де знаходилася площадка-хрестовина. Полізла далі. Нив живіт.
Врешті опинилася на верхівці, на тій площадці, де вже не було захисних перилець. Ногами відчувала, як повільно погойдується чубок вежі. Тут було відчутно прохолодніше. І значно страшніше, ніж на всіх решту станціях. Коли вітер дув сильніше, ставало геть жахно.
Температура зацінила виднокіл. Обережно глянула вниз і затулила долонею рот. Подивувалася сяйву Львівського двірця, викурила на вершечку сигарету, подихала повітрям. Для розминки зробила серію дитячого циґун «Песик бореться з ведмедиком».
Видихнула, вдихнула. І рушила донизу.
Спустившись таким простим робом на поверхню планети Земля вдруге, Терезка відчула, як змінилася. Дві секунди підряд вже не були однаковими. Наповнюючись нічним тріумфом, вона виконала вправу гуцульського циґун «Молодий гуцул, озброєний саперною лопаткою, кидається на танк і перемагає». Вправу закінчила диким видихом: «ГОЙ!», і весь парк у цей момент зблиснув, як від Божого фотоспалаху, і все довкола наче скинуло з себе шкаралупу зціпеніння.
Тіло, раніше затиснуте корчами страху, відпустило. Воно зробилося м’яким і повітряним, стало продуватися нічними вітерцями.
І стала вона блаженною. І було їй лагідно й легко, як після пологів, і захотілося не плакати, але й не сміятися, а чогось одночасного й переповнюючого. І вона віддалася цьому переповненню.
Тепер у натовпі її зраджував хіба той легкий шарм рукокрилих: сколочене волосся, гарпунні постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істота просвічувала, мов крильце кажана проти сонця, а рухалася швидко-швидко, мов кажанячий пульс. Вона стала незрозумілим чимось, схожим на напівпрозорий корінець іскор. Безгучним салютом завбільшки з дитячий силует. Істотою, про котру кажуть: ТОЩО.
Свідомість плавно в’їхала в тепер. Терезка покліпала очима, розтерла лице. Сонце вже сховалося за сусіднім будинком. Ні сіло ні впало Терезка вирішила піти завтра на крапку. Піти і прикупити собі трохи «плазми».
Ледь тепле мате пахло хлібом. Терезка надпила трохи, злізла з ліжка й зазирнула до гаманця. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала
