товаришів по службі – тож тебе це не надто засмучувало.
«Порівняйте це із солдатом Авіаційного корпусу з такою самою освітою і вислугою років, – писав Стуффер. – Його шанси на офіцерське звання були вищими від 50 %. Якщо він здобував підвищення, більшість його товаришів теж його здобували, і це досягнення здавалося менш вагомим, аніж у Військовій поліції. Якщо ж більшості присвоювали офіцерське звання, а йому ні, він мав усі підстави для незадоволення, яке виражалось у критиці системи підвищень».
Стуффер висловлював думку про те, що ми формуємо враження не глобально, поміщаючи себе в якомога ширший контекст, а локально – порівнюючи себе з людьми, які пливуть із нами «в одному човні». Наше відчуття упослідженості є відносним. Це спостереження водночас очевидне і (після певних розважань) надзвичайно глибоке; воно пояснює чимало інших загадкових спостережень. Наприклад, у яких країнах, на вашу думку, вищий рівень самогубств: у тих, де громадяни вважають себе за дуже щасливих, як-от: Швейцарія, Данія, Ісландія, Нідерланди й Канада – чи в таких країнах, як Греція, Італія, Португалія та Іспанія, громадяни яких уважають себе не дуже щасливими? Відповідь: у так званих «щасливих країнах». Це той самий феномен, що й у Військовій поліції та Авіаційному корпусі. Якщо ви переживаєте депресію в країні з низьким рівнем щастя, то порівнюєте себе з оточенням і почуваєтеся не так уже й зле. Але уявіть собі, наскільки тяжко переживати депресію в країні, де в усіх на обличчях сяють широкі усмішки?[33]
Отже, рішення Керолайн Сакс оцінювати себе, озираючись на клас органічної хімії, не було дивним та ірраціональним. Це властиво людям. Ми порівнюємо себе з тими, хто в такій самій ситуації, як і ми. Це означає, що студенти елітних університетів – мабуть, за винятком найуспішніших – стикаються з таким тягарем, якого в них не було б у менш конкурентній атмосфері. Серед громадян щасливих країн вищий рівень самогубств, аніж серед громадян нещасливих країн, тому що вони дивляться на усміхнені обличчя навколо й помічають надто великий контраст. Студенти «чудових» університетів дивляться на своїх розумних однокурсників і що, на вашу думку, вони відчувають?
Феномен відносної депривації в освіті доволі влучно називають «ефектом великої риби в маленькому ставку». Чим елітнішим є освітній заклад, тим гірше студенти оцінюють свої академічні здібності. Студенти, які в хорошому університеті були б найкращими в групі, в чудовому університеті можуть запросто опинитись у хвості. Студенти, які в хорошому виші вважали б, що вони опанували предмет, у чудовому виші можуть почуватися менш успішними. А це відчуття – хай яке воно суб’єктивне, смішне й ірраціональне – має значення. Те, як ви оцінюєте свої здібності, – «академічне самосприйняття» – в контексті класу впливає на вашу готовність приймати виклики й завершувати складні завдання. Це важливий складник мотивації та впевненості.
Теорію
Приклад узято з праці економіста Мері Дейлі, яка докладно описала це явище. Ось іще один приклад, цього разу з книжки Керол Ґрегем «Щастя у світі: парадокс щасливих селян і нещасних мільйонерів» [Happiness Around the World: The Paradox of Happy Peasants and Miserable Millionaires]. Хто, на вашу думку, щасливіший: бідняк у Чилі чи бідняк у Гондурасі? Було б логічно припусти, що бідняк у Чилі. Ця країна має сучасну й розвинену економіку. Бідняки в Чилі заробляють приблизно вдвічі більше, ніж бідняки в Гондурасі. Це означає, що вони можуть жити у кращих будинках, їсти кращу їжу й дозволити собі більше матеріальних благ. Але якщо порівняти індекс щастя бідняків у обох країнах, гондурасці суттєво випереджають чилійців. Чому? Тому що гондурасців цікавить лише те, як живуть інші гондурасці. Ґрегем зазначає: «Оскільки на щастя впливає не середній рівень доходу в країні, а відносна відстань до середнього рівня, бідний гондурасець, для якого ця відстань менша, є щасливішим». У Гондурасі достаток убогих людей значно ближчий до середнього класу, ніж у Чилі, тому вони почуваються краще. (
