палац – виставкову залу, побудовану для Паризького міжнародного ярмарку між Єлисейськими полями та Сеною. Впродовж кількох наступних тижнів журі оцінювало кожну картину по черзі. Ті, які вважали за неприйнятні, позначалися червоною літерою «R» – rejeté – відмовлено. Ті, що їх журі приймало, вивішували на стінах Палацу, і протягом шести тижнів починаючи з травня мільйони людей приходили на виставку, пробираючись крізь тисняву до творів найбільших і найвідоміших майстрів і висміюючи картини, які їм не подобалися. Найкращі полотна отримували медалі. Переможців відзначали, і вартість їхніх творів збільшувалась. Невдахи брели додому і знову бралися до роботи.
– У Парижі ледве назбирається п’ятнадцять шанувальників мистецтва, яким може сподобатися картина без схвалення Салону, – якось сказав Ренуар. – І є 80 000 тих, хто не купить нічого в художника, котрого не прийняли до Салону.
Ренуар так хвилювався через Салон, що одного року він прийшов до Палацу під час обговорення журі й чекав на подвір’ї, щоб якомога раніше дізнатись їхнє рішення. Але потім він засоромився і представився другом Ренуара. Ще один із завсідників «Ґербуа», Фредерік Базіль, якось зізнався: «Я страшенно боюся відмови». Коли художник Жуль Гольцапфель не зміг потрапити до Салону 1866 року, він вистрелив собі в голову. «Члени журі відмовили мені. Отже, в мене немає таланту, – написано в його передсмертній записці. – Я мушу померти». Для художника у Франції ХІХ століття Салон був усім, і група імпресіоністів надавала йому такого великого значення, тому що його журі раз по раз відмовляло їм у прийомі.
Підхід Салону був традиційним: «Від картин сподівалися мікроскопічної точності, належної «завершеності» й оформлення, правильної перспективи, дотримання всіх відомих художніх правил, – пише історик мистецтва С’ю Роу. – Світло передавало високу драму, темрява вказувала на поважність. У наративному живописі сцена повинна бути не лише «точною», а й задавати морально прийнятний тон. Обід у Салоні нагадував вечір у Паризькій опері: глядачі очікували на піднесеність і видовище. Здебільшого вони знали, що їм подобається, і розраховували побачити те, що їм знайоме». За словами Роу, медалі здобували велетенські, ретельно промальовані полотна, які зображували сцени з французької історії або міфології, з кіньми, арміями або вродливими жінками і з такими назвами, як «Від’їзд солдата», «Молода жінка плаче, читаючи лист» або «Забута невинність».
Імпресіоністи мали зовсім інші уявлення про мистецтво. Вони зображали повсякденне життя. Їхні мазки були помітними, а їхні постаті – невиразними. Журі Салону й відвідувачі Палацу вважали їхні твори за аматорські й навіть такі, що здатні шокувати. 1865 року Салон несподівано прийняв картину Мане під назвою «Олімпія», на якій було зображено повію, і вона сколихнула Париж. Біля полотна довелося виставити охорону, щоб глядачі не підходили надто близько. «Переважала
