стелі. «У головному ряду», на рівні очей, вивішували лише ті картини, які дістали одностайне схвалення журі. Якщо вам відводили верхній ряд під стелею, побачити ваші картини було практично неможливо (одного разу картину Ренуара повісили у верхньому ряду на звалищі). Жодному художникові не дозволяли представляти більше як три твори. Відвідувачів приходило стільки, що годі було протовпитися. Салон являв собою великий ставок. Але в ньому було дуже важко не стати малою рибою.
Піссарро й Моне не погоджувалися з Мане. Вони вважали, що доцільніше бути великою рибиною в малому ставку. Якщо вони самостійно заявлять про себе, організувавши власну виставку, то їм не треба буде дотримуватися суворих правил Салону, згідно з якими «Олімпію» вважали за неподобство, а медалі присуджували за зображення солдатів і заплаканих жінок. Вони зможуть малювати що завгодно. І не загубляться в натовпі, тому що натовпу не буде. 1873 року Піссарро і Моне запропонували імпресіоністам заснувати організацію під назвою Société Anonyme Coopérative des Artistes Peintres, Sculpteurs, Graveurs[30]. У них не було конкурентів, журі й медалей. До всіх митців ставились однаково. Всі, крім Мане, вступили в цю організацію.
Їхня спільнота знайшла приміщення на Бульварі капуцинів на горішньому поверсі будівлі, з якої щойно виїхав фотограф. Там було кілька маленьких кімнат із бордовими стінами. Виставка імпресіоністів відкрилася 15 квітня 1874 року й тривала місяць. Квиток коштував один франк. На виставці були представлені 165 творів мистецтва, серед яких три картини Сезанна, десять – Деґа, дев’ять – Моне, п’ять – Піссарро, шість – Ренуара і п’ять – Альфреда Сіслея. Це дуже мало порівняно з експозицією Салону, який відбувався в іншій частині міста. На своїй виставці імпресіоністи могли представляти скільки завгодно полотен і вивішувати їх так, щоб глядачі все бачили. «Імпресіоністи губилися серед картин Салону, навіть коли їм щастило туди потрапити, – пишуть історики мистецтва Гаррісон Вайт і Синтія Вайт. – Власна незалежна виставка дозволила їм привернути до себе увагу публіки».
Виставку відвідало три тисячі п’ятсот людей – лише в перший день їх було 175, і цього виявилося достатньо для того, щоб їх помітили критики. Оцінки не завжди були позитивними: дехто жартував, що імпресіоністи заряджають пістолет фарбою і стріляють у полотно. Але це було частиною домовленості про велику рибу в маленькому ставку. Вона може викликати кпини у сторонніх спостерігачів, але маленькі ставки´ привітні до тих, хто в них плавав. У них є підтримка спільноти і друзів. Окрім того, тут не засуджують новацій та індивідуальність. «Ми починаємо створювати для себе нішу, – писав обнадіюваний Піссарро своєму другові. – Ми пройшли непоміченими й підняли свій плакат посеред натовпу». Їхнім завданням було «рухатися вперед, не зважаючи на думки інших». Він мав рацію. Працюючи самостійно, імпресіоністи знайшли для себе нову ідентичність. Вони відчули нову творчу свободу, і невдовзі зовнішній світ почав прислухатися
Анонімний кооператив художників, скульпторів і граверів.
