зветься, весь час хочу сказати Нью-Делі…
Хоча Александра й знала, що це Тегеран, та допомоги не запропонувала; в неї вселявся диявол.
– Хай там як, а Вікі влаштує показ фото східних килимів. Розумієш, Сенді, люба, в баченні арабів килим – це сад, домашній сад, який вони мають у своїх наметах і палацах в самому серці тієї пустелі, який для стороннього ока виглядає абстрактно. Хіба це не вражає?
– Правда, – сказала Александра.
Місіс Лавкрафт прикрасила свою зморшкувату шию, що, ніби вал при дорозі, спадала складками й западинами, низкою штучних перлів, центральним елементом у якій було старовинне перламутрове яйце, в яке був банально інкрустований крихітний золотий хрестик. Роздратувавшись, Александра звеліла старій, зношеній шворці порватися; фальшиві перлини зісковзнули з осілих плечей бабці й плеядами посипалися долу.
Підлога зали церкви була встелена ковроліном тьмяно-зеленого кольору гусячого посліду; він приглушив стукіт перлин. Натовп не одразу помітив цю катастрофу, і спершу лише ті, хто перебував у безпосередній близькості, нахилилися підібрати їх. Місіс Лавкрафт, її обличчя зблідло від шоку попід шаром рум’ян, була надто артритична і крихка, щоб нахилитись самій. Александра, стоячи на колінах біля набряклих ніг старої, озлоблено звеліла натягнутим лямкам на її колись модних туфлях із ящериної шкіри розв’язатися. Озлоблення – воно як їжа: щойно почавши, спинитися вже важко; шлунок розтягується, щоб умістити ще і ще. Александра вирівнялась і поклала півдюжини зібраних перлин у тремтячу, пожиловану синім, жадібно підставлену руку своєї жертви. Відтак відступила, крізь щораз ширше коло шукачів, що сиділи навпочіпки. Ці сидячі тіла нагадували гігантські капустини з м’язів, жадоби й тканини; їхні аури всі змішалися, як акварелі, ставши сірими. Її шлях до дверей заступив преподобний Парслі; на його гарному восковому обличчі проступав фатум Пера Ґюнта. Як і в багатьох чоловіків, що голяться зранку, вже до вечора на його обличчі пробивалася помітна щетина.
– Александро, – завів він, навмисне опустивши голос до найукрадливішого, найнижчого регістру. – Я так сподівався побачити вас сьогодні тут.
Він хоче її. Йому набридло трахатися з Зукі. Серед нервозності своєї увертюри він випростався й почухав свою чудернацько зачесану голову, а його обрана жертва тим часом скористалася нагодою розстебнути браслет його позолоченого, на вигляд важного годинника «Омега». Він відчув, як той зісковзує, і вхопив цей дорогий аксесуар, який, ще не встигнувши впасти, зачепився на манжеті. Це дало Александрі секунду прослизнути повз місиво його заціпенілого обличчя – жалюгідне місиво, як довелось їй винувато пригадати; начеб, переспавши з ним, вона врятує його – на свіже повітря, благодатне, чорне повітря.
Ніч була безмісячна. Цвіркуни сюркотіли свою нескінченну, монотонну, красномовну мелодію. По Кокумскассок-вей прошмигнули автомобільні фари, вже майже безлисті кущі біля дверей церкви на якусь мить вихопило світло, і вони здалися
