назирці за смертю.
За спиною в неї шурхнув гравій. Смаглявий чоловік торкнувся до м’якої шкіри в неї над ліктем; його дотик був крижаний, чи то, може, її лихоманило. Вона підскочила, перелякана. Він хихикав.
– Там щойно сталася до дідька забавна штука. Стара пані, в якої розсипалися перлини кілька хвилин тому, так зраділа, що перечепилася об власні туфлі, і тепер усі бояться, що вона зламала ногу.
– Яка прикрість, – сказала Александра, щиро, хоч і відсторонено, її дух кудись відлинув, а серце й досі гупало від переляку, якого він їй завдав.
Дерріл Ван Горн нахилився й заштовхав слова їй у вухо:
– Не забудьте, люба. Думайте масштабніше. Я попитаю в тій галереї. Тримаймо зв’язок. Солодких снів.
– І ти справді ходила? – спитала Александра по телефону в Джейн, з неясним, приємним тремтінням.
– А чом би й ні? – впевнено сказала Джейн. – У нього й справді є ноти Брамсової Сонати в мі мінорі, і грає він просто казково. Як Лібераче, тільки без усіх тих смішок. А так зразу й не скажеш: його руки виглядають якось так, ніби ними нічого не зробиш.
– Ти була сама? Мені не йде з голови та реклама парфумів.
У тій рекламі показували, як молодий піаніст спокушає свою акомпаніаторку в сукні з глибоким вирізом.
– Не будь така вульгарна, Александро. Як на мене, то він якийсь асексуальний. Та й довкола тиняються всі ті робітники, разом із твоїм другом, Джо Маріно, в тому невеличкому картатому капелюсі з пір’їною. До того ж постійно реве екскаватор, насипаючи гальку для тенісного корту. Але там перед тим мусили підірвати валуни.
– Йому це так не минеться, це ж заплави.
– Не знаю, люба, але він має дозвіл, прикріплений на дереві.
– Бідолашні чаплі.
– Ой, Лексо, для їхніх гнізд є ще цілий Род-Айленд. Для чого ж тоді природа, якщо вона не вміє адаптуватися?
– Вона може адаптуватися до певної межі. А далі починає ображатись.
На її кухонне вікно нависало зморщене жовтневе золо то: велике, подерте виноградне листя з її альтанки починало братися по краях коричневим. Ліворуч, ближче до її болота, невеличкий гайок, затремтівши на вітрі, випустив жменьку яскравих гострих листочків, що, мигтячи, посипалися на траву.
– Як довго ти там пробула?
– О, – протягнула Джейн, брешучи. – Десь із годину. Може, півтори. У нього справді є чуття музики, а його манера, коли сидиш з ним сам на сам, не така клоунська, як була на концерті. Він сказав, що від перебування в церкві, навіть унітарській, його аж тіпає. Гадаю, попри всю його різкість, він доволі сором’язлива людина.
– Люба. Ти ніколи не здаєшся, так?
Александра відчула, як губи Джейн Смарт обурено відсторонилися на дюйм від слухавки. Бакеліт, перший із синтетичних полімерів,
