з Шевченком якомога обережніше. А він не зміг. Новопетровські майстри заплічних справ цього йому не дали. Перестаралися, хоч він і не наказував.
І коли Ферт пішов, то Косарєв, розчавлений поручником, ще стояв кілька секунд, долаючи гнів. А потім підійшов до профоса впритул і сказав:
– Плохо работаешь! Он должен либо подписать дознание, либо… В общем, у тебя два часа.
…Світло продиралося у свідомість повільно. Спочатку спалахнули, неначе намальовані, червоні точки. Поволі розширюючись, вони ясніли, поки не вибухнули сяйвом. А коли з’являється світло, то одразу розумієш, що таке темрява. І тоді зроджується перше порівняння. Спочатку воно на користь посвіту. Однак коли світло набридає, то рятує пітьма. І тоді ти вже не відаєш, що краще. І якщо не нагодиться о тій порі якийсь мудрий порадник, котрий не збреше тобі, що краще, осяяння чи пітьма, то може статися так, що різниці між світлим і темним ти й не знайдеш. Утім, хай там як – незле і те, й інше, бо від зміни яси й тіні зринає все живе…
«Ось бодай се відчуття холоду в потилиці. Хіба воно не свідчить про те, що я ще живий? – спитавсь у своїх невидющих очей Шевченко. – Хіба відчуття прохолоди в зашийку – не ознака того, що тіло моє в інших місцях ще тепле?»
І Шевченко поворушив холодною потилицею й відчув, як із теплого лиця йому сиплеться пил.
«Так облітає прах… – пожартував із себе. – І я – це прах, що повертає голову й осипається…»
Потім він підняв руки. Ліве плече сильно боліло, але ще згиналося. І він поклав долоні на обличчя і зрадів тому, що воно ще мало шкіру, очі, вуха, ніс і на дотик не схоже на кістку.
«Оце вже справді смішно!» – зареготався до непроглядної пітьми.
«А може, я осліп? Бо скрізь суцільна темрява», – і Шевченко важко підвівся. Поки підводився, вдарився скількись разів об виступи каміння. А коли випростався, то нарешті побачив темряву, побачив, як вона ворушиться…
Це дивне почування, і воно таки й справді нагадувало смерть… Проте це не вона. Це всього лиш пилова буря, що вклякла, застигла вночі над Мангистау. У її бурхливому вируванні завжди наставав момент, коли вона зненацька зависала здоровенними язиками з неба на землю, немов опущена з космосу завіса. І так тривало годинами. І якщо під рукою не траплялося кресала й сірки, то навряд чи ти побачиш її – ту свою руку. Її не видно, хоч в око стрель.
Щодо руки, від якої є безсумнівна користь. Шевченко спершу намацав нею прохолодне каміння, а потім наштовхнувся високо в себе над головою на щось більш тужаве й ребристе, що увім’яти нігтем несила. То були іржаві ґрати. І поміж них ворушилася, пересипалася крихтами мÓроку пітьма. Він обертається і наштовхується на камінь. Навпроти, на віддалі витягнутої руки, ще одна стіна. А значить, це карцер.
Під ногами перекотилося шипіння. А потім щось дуже холодне поповзло повільно по Шевченкові вгору. Спершу по нозі, потім вздовж попереку, далі залізло на груди й застигло перед його лицем струменем мускусного подиху. Змія – довга, дужа, майже крижана – піднялася аж до його рота.
Шевченко
