на кінці причалу бездиханного Буркова і, чіпляючись за мішки з поштою, які матроси вже перевантажили зі шхуни, метнувся до денщика. Іван, здавалося, вже не дихав. Шевченко намацав пульс на шиї – тремка жилка ще билася. Перегнувся з причалу, намочив шматину, яку завжди носив із собою для художницьких потреб, і обтер нею лице Буркова. Денщик опритомнів, але заговорив безтямно, у напівмаренні:
– Не бийте мене! Не бийте!
– Хто в тебе стріляв, Іване? – спитав Тарас. – Це я, Тарас! Не бійся мене!
– Тарас?… – денщик упізнав Шевченка, а тоді схопив його правою непораненою рукою за шию, підтягнувся, як міг, до його вуха і зашепотів, озираючись на причал і пожежу: – Косарєв цілився, та не вбив, тільки поранив мене… – і від зусилля Бурков знову знепритомнів.
Шевченко гукнув до Нагаєва, щоб допоміг підняти Івана, але той не почув. Тоді Тарас спробував зробити це сам. Іван від того прийшов до тями й застогнав:
– Тарасе, Кампіоні програв мене на носок Косарєву… вони й тебе програють…
– А я був подумав, що вони «Ластівку» одне одному програли й запалили, – сердито пожартував Шевченко.
– То розлита горілка загорілася… Косарєв у палубу стрельнув.
Тут підбіг допомагати Тарасові Пастушок. Вони підвели Буркова й потягли до берега. Іван кусав від болю губи, зиркав несамовитим холодом на пожежну веремію і бубонів тихо собі під вуса:
– Я в Персію втечу!.. Мусульманином стану! Повернуся і їх усіх повбиваю…
Коли проминали шхуну, матрос витягнув із полум’я мішка з поштою. Підгорілий лантух роздерся, випав із рук матроса, і купа конвертів посипалася в море та на причал. Кілька листів спалахнули, пойняті вогнем. Їх закрутив вітер і пожбурив у бік Шевченка та Буркова з Пастушком. На одному з конвертів Тарасові мигцем вдалося розгледіти своє прізвище. Це був лист від його друга з Петербурга Михайла Лазаревського. І Шевченко потягнувся за ним, але не вхопив. Конверт, що горів з одного боку, видно, вже був розпечатаний у ІІІ жандармському відділі. Від метляння на вітрі він розкрився, і звідти вискочив дрібно списаний аркуш самого листа, який ще вище знявся в небо й полетів у бік берега й фортеці. Якраз під цю мить прибіг за поштою Тапашов і Тарас переклав на його плече Буркова, а сам помчав за своїм листом, розштовхуючи всіх, хто траплявся на його шляху. Він навіть не помітив, що попхнув поручника фон Ферта з причалу. Той мало не впав у воду й, роздратований абсурдністю всього, що відбувається, погнався за зухвальцем.
Лист відносило вітром дедалі вище. І щоб наздогнати його, Шевченко сплигнув із причалу в море, обминаючи і пожежну машину, і вервицю з солдатів, і фельдфебеля, що надривав горлянку. А вже на березі він запетляв, увиваючись, між кількох сотень надбіглих у масках і наохляп накинутих шинелях служивих, що вищирялися на аркуш паперу, який пролітав над їхніми головами, неначе знущався з рядового Шевченка.
І коли Тарас видерся за листом на тренувальний плац, Ферт таки наздогнав його. Зірвав зі стояка фігуру казаха для уколів багнетом і пожбурив її у Шевченка. Удар припав на спину. Тарас повалився
