і від щастя в душі злітав спільно з кличем «О Боже!» в небесну блакить білих пустель, заграв саме цю пісню свободи. Вона була зовсім недоречна щодо змісту водевіля. Проте Тарас так хотів. Бо того дня йому відрана чомусь вчувався присмак скорої дороги. Уся казарма здивовано глипала на нього, не знаючи, як можна грати російський водевіль під казахську музику. Артисти, вбрані в чудернацькі костюми з шальварами замість хусток, із сіном за пазухою замість жіночих грудей, теж спочатку притихли. А тоді раптом до Шевченка приєднався Пастушок. Параша-Пастушок хвацько вдарила закаблуками і понеслася в швидкому тропакові довкола бочок. Її танцювальний крок підхопив Тапашов у машкарі з червоним носом, а за ним і Нагаєв з гітарою, і цибатий солдат, що зображав матір Параші, та решта лицедіїв. Раптом Пастушок-Параша спинився, аж Тапашов мало не впав на нього, і звернувся до старого вояки, вигинаючись у поперекові, як дівиця:
– Ах, Доктор, вы своими лапищами не сделаете мне бо-бо?
Намагаючись пригадати репліку, Тапашов зиркнув на Шевченка, і той сценічним шепотом підказав:
– Подойдь, Параша, не дичись!
Моей персоны не боись.
У мозолястій руці Тапашова несподівано вигулькнув голубенький носовичок, яким він незграбно витер піт, а тоді, прикидаючись ягням, якомога ніжніше проказав ці слова Параші.
Це змусило публіку затихнути. Смердючий простір казарми заповнився гармонійними мелодіями «Япурая», яку підтримала гітара Нагаєва, і закурене приміщення немовби посвітлішало. Розстібаючи верхній ґудзик спідньої сорочки, Пастушок показав служивим краєчок мускулистого плеча, від чого солдатня зажурено зітхнула. А коли Пастушок-Параша граційно підступив до Тапашова й поклав голову йому на груди, манірно мружачись, дехто аж охнув.
Далі полилася частівка, яку Пастушок, пританцьовуючи, вивів несподівано високим і чистим голосом:
– Нет, я, барин, не боюся,
Мне не страшно быть с тобой.
Говорить лишь я стыжуся
С деревенской простотой.
Тапашов-Доктор погладив лапиською Пастушка-дівицю по шиї і промурмотів, милуючись:
– Да, красоточка, к лицу
Тебе сарафанчик.
Покажи-ка ты старцу
Тайный в нём карманчик.
Ще один ґудзик вискочив із петельки натільної сорочки Пастушка, і його голос набрав обертонів інтимності й чутливого придиху:
– Красотою мне не льстили;
В сарафане я – коза;
А за глазки так хвалили
И в глаза, и за глаза…
І Пастушок неначе обійняв поглядом старого шкарабана Тапашова. Той не втерпів і розколовся, випав із ролі й реготнув.
Служиві в чорних масках, що дедалі прибували з сусідніх казарм, пирснули сміхом, неначе один здоровезний чолов’яга. Почулося улюлюкання, сміх. Дехто почав виходити.
І, щоб урятувати водевіль, Шевченко взамін «Япурая» утнув веселий казахський танець «Айголек».[6]
Айголек – хоровод, танець місяця (
