горішнього вікна, що виходило на тюремний двір у рівень із землею, сипався пил. Усе Новопетровське охопила буря.
Зненацька в дверях камери відкрилося вічко. Шевченко обернувся і побачив біле з чорною цятиною посередині. То зазирало око. Воно задерлося вгору до стелі й довго вдивлялося в Шевченка.
– Читало? – запитав Тарас, простягаючи листа з-під стелі.
Око смикнулося.
Шевченко вловив слабкий промінчик у заґратованому вікні й без поспіху під шамотіння пилюки вив’язав слова, які в потемках ледве вгадував сам:
«Друже мій милий, Тарасе Григоровичу! Ну, поздравляю, наконец, тебя, дорогой мой Тарас Григорьевич, с великою милостью царя. Я узнал, что третьего дня послана бумага командиру Оренбургского корпуса. Что ты согласно просьбе гр. Толстого и засвидетельствованию гр. Перовского получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни».
На цьому він спинився. Вернувся до перших слів. Не повірив. І перечитав про себе початок ще раз. І йому здалося, що небо впало на землю. Чи то в голові гудів безжальний пил?… Знову вчитався… Наче правда.
«Допоміг-таки “досточтімий мастєр” граф Федір Толстой… А це значить, що капітул «Фенікса»[15] підтримав мене… масони мене пробачили… Ну, не цар же зглянувся… Він сам ні на кого не зглядається…» – немов підвішена під стелею на мотузках маріонетка в руках всюдисущого лялькосмика, затремтів від здогаду, напруги й безмірного щастя Шевченко.
Гюрза вловила те розчулення й задерла голову. Вона чекала, що він не втримається і гепнеться. Та й око немов чекало того ж, бо посміхнулося, і його власник несамовито заходився гупати чимось металевим у двері. А Тарас хоч і дрижав, та не падав. Легкі почуття огортали єство блаженством. І роззлощена змія кінчиками язика впізнала радість. Скаламучена і зла, вона забула його біль. Вона лиш чула його захват від звістки про волю. І їй уже не було кого жаліти. Змія лізла виступами каменюк по стіні нагору, до Шевченка. А він умить знесилів і, щоб не впасти, потягнувся руками до вузької напівкруглої ніші вікна, втиснувся в неї, хапаючись за ґрати.
Змія дибилася, зслизала вниз, знову випиналася на хвоста і знову бехкалась об дно камери.
Удари тюремника стихли. Тільки пориви вітру з пилом сікли Шевченкові обличчя.
Він підтягнув до живота ноги, згорнувся, як пес Вася, що лежав у дворі тюрми неподалік вікна його карцеру. І в світі з пилу залишився тільки він сам-один і Вася. Пес, якого любили всі, тому й били всі, кому не ліньки.
– Czyżby panu w karcerze miejsca brakowało, skoro lezie pan w okno?[16] – крізь шум вітру зненацька долетіло до Шевченка питання польською. Метрів за сім від нього в карцері для офіцерів майталачилася від вітру біла, схожа на гриву шевелюра його приятеля, штабс-капітана артилерії Мацея Мостовського. У таке Шевченко не міг повірити. Скинув очима, ще й відвернувся, як від прояви.
Мостовський хихотнув,
Граф Федір Петрович Толстой – віце-президент Санкт-Петербурзької Академії художеств, член керівного органу російського масонства капітулу «Фенікса».
А що, панові в карцері місця мало, що пан лізе у вікно? (
