її, руками окреслюючи кола над головою.
– Звісно, можеш просто… – починаю я. Попросити його залишити коробку в передпокої? Мабуть, не надто по-сусідському, але я вже два дні не приймала ванну, та й кіт на нього може накинутись.
Він так і стоїть на порозі, тримаючи коробку в повітрі.
– …увійти, – закінчую я та натискаю на зумер.
Із клацанням замок відмикається, я підходжу до дверей з осторогою, як Панч підходить до незнайомих людей чи підходив колись, коли незнайомці ще до нас навідувались.
За матовим склом виростає постать, темна та струнка, як молоде деревце. Я відмикаю засуви, повертаю дверну ручку.
Хлопець справді високий, з дитячим обличчям і блакитними очима, гривкою світло-каштанового волосся та ледь помітним шрамом, що, розсікаючи брову, тягнеться вгору по лобі. На вигляд йому років п’ятнадцять. Він виглядає як хлопець, якого я колись знала та з яким цілувалася ще в літньому таборі в Мені якусь чверть століття тому. Він мені подобається.
– Мене звуть Ітан, – каже він.
– Заходь, – повторюю я.
Ітан переступає поріг.
– Тут темно.
Я клацаю вимикачем на стіні.
Доки я оцінюю Ітана, він оцінює кімнату: картини, кота, який розлігся на кушетці, безформний розсип просяклих рушників, що розповзлися по підлозі кухні.
– Щось трапилося?
– Невеличка аварія, – відповідаю я. – Мене звуть Анна. Фокс, – додаю на випадок, якщо він віддає перевагу формальностям; я вже в такому віці, що йому в (молоді) матері годжуся.
Ми потискаємо руки, а тоді хлопець подає мені коробку, міцно запаковану та перев’язану стрічкою.
– Це вам, – сором’язливо говорить він.
– Поклади її отам. Може, хочеш чогось випити?
Ітан підходить до дивана.
– Можна води?
– Звісно. – Я повертаюсь на кухню та прибираю розбите скло. – З льодом?
– Ні, дякую.
Наповнюю склянку, тоді ще одну, ігноруючи пляшку піно-нуар на кухонній стійці.
Коробка опускається на журнальний столик, біля мого ноутбука. Я не вийшла зі свого профілю в «Агорі», після того як кілька хвилин тому заспокоювала «ДискоМайкі», в якого саме починався панічний напад; його повідомлення з подякою видніється на екрані.
– Ось, – кажу я, сідаю біля Ітана та ставлю перед ним склянку. Я різко закриваю ноутбук і беруся за подарунок. – Подивимося, що тут у нас.
Розв’язую стрічку, підіймаю кришку та із заглибини у пакувальній тканині витягую свічку – з такими квіточками й стебельцями у пастці воску, наче комахами у бурштині. Я демонстративно підношу її до обличчя.
– Лаванда, – подає голос Ітан.
– Так і думала, – вдихаю аромат. – Лаблю люванду. – Спробуй ще раз. – Люблю лаванду.
Він легенько усміхається, кутик рота сіпається догори, наче на ниточці. Я розумію, що вже за кілька
