на артхаузному показі «39 сходинок»,[57] ми з Едом порівнювали свої історії. Я розповіла йому, що моя мама привчила мене до старих трилерів і класичного нуару; у підліткові роки я віддавала перевагу товариству Джин Тірні[58] та Джиммі Стюарта[59] перед моїми однокласниками. «Не можу визначитися, мило це чи сумно», – сказав Ед, який до минулого вечора жодного разу в житті не бачив чорно-білого кіно. За дві години його рот вже заліз до мого.
Тобто твій рот заліз до мого, як він би мене виправив.
Доки ще не з’явилася Олівія, ми дивилися по фільму, як мінімум, раз на тиждень – усі перевірені часом саспенс-стрічки[60] мого дитинства. «Подвійна страховка»,[61] «Газове світло»,[62] «Диверсант»,[63] «Великий годинник»[64]… Ті ночі ми пережили в монохроматичному тоні. Для мене то було можливістю згадати старих друзів; для Еда – завести нових.
А ще ми придумували списки. Список фільмів серії «Тонка людина»,[65] від найкращого (оригінал) до найгіршого («Пісня Тонкої людини»). Найкращі фільми небувалого врожаю 1944-го. Найкращі моменти із Джозефом Коттеном.[66]
Я й сама можу писати такі списки, звісно. Наприклад: найкращі «гічкоківські» фільми, зняті не Гічкоком.
Поїхали: «М’ясник», ранній фільм Клода Шаброля,[67] який Гіч, за загальноприйнятою думкою, хотів зняти сам. «Темний прохід»[68] із Гамфрі Боґартом[69] і Лорен Беколл[70] – освідчення в коханні місту Сан-Франциско, огорненому оксамитовим туманом, це праотець усіх фільмів, де персонаж лягає під скальпель, щоб замаскуватися. «Ніагара»[71] з Мерилін Монро; «Шарада»[72] з Одрі Гепберн;[73] «Раптовий страх»[74] із бровастою Джоан Кроуфорд,[75] «Дочекайся темряви»:[76] знову Гепберн, сліпа жінка, замкнута у своїй квартирі-підвалі. Я б знавісніла жити у квартирі-підвалі.
Тепер фільми після Гіча: «Зникнення»[77] зі своїм несподіваним фіналом; «Несамовитий» – ода маестро від Поланскі;[78] «Побічна дія»,[79] який починається як антифармакологічне занудство, а потім, наче вугор, переповзає в зовсім інший жанр. Гаразд, далі.
Тепер популярні помилкові цитування фільмів. «Зіграй ще раз, Семе», – як стверджують, це цитата з «Касабланки»,[80] от тільки ані Боґі, ані Берґман цього не говорили. «Він живий», – Франкенштейн не наділив свого монстра статтю; як би болісно це не звучало, але то всього лиш: «Воно живе». «Елементарно, Ватсоне», – фраза дійсно проскакує в першому звуковому фільмі про Голмса, та її немає в жодній із канонічних книжок Конан Дойла.
Добре. Що далі?
Я відкриваю ноутбук, заходжу на «Агору». Повідомлення від Мітці з Манчестера; вдячний звіт про виконану роботу від «Ямочки2016» з Арізони. Нічого цікавого.
У
«39 Steps» (1935) – трилер реж. Альфреда Гічкока.
«Double Indemnity» (1944) – американський фільм-нуар реж. Біллі Вайлдера.
«Gaslight» (1944) – містичний трилер у жанрі нуар реж. Джорджа К’юкора.
«Saboteur» (1942) – шпигунський трилер реж. А. Гічкока.
«The Big Clock» (1948) – фільм-нуар реж. Джона Ферроу.
«The Thin Man» – кінофраншиза, серія комедійних детективів про пригоди одруженої пари приватних розслідувачів.
«Dark Passage» (1947) – американський нуар-трилер реж. Делмера Дейвса.
«Niagara» (1953) – кольоровий нуар-трилер реж. Генрі Гетевея.
«Charade» (1963) – американський романтичний детектив реж. Стенлі Донена.
«Sudden Fear» (1952) – американський нуар-трилер реж. Девіда Міллера.
«Wait until dark» (1967) – камерний психологічний трилер реж. Теренса Янга.
«The Vanishing» (1993) – екранізація роману «Золоте яйце» Тіма Краббе.
«Side Effects» (2013) – психологічний трилер реж. Стівена Содерберґа.
«Casablanca» (1942) – романтична драма реж. Майкла Кертіса.
