зовнішній світ. Мені подобалось.
– Щось на кшталт «Людей Нью-Йорка»?[140]
– Радше фотографування природи.
– У Нью-Йорку?
– У Новій Англії. Ми інколи туди їздили.
Джейн повертається до вікна.
– От глянь, – каже вона, вказуючи на захід. Я підкорююсь: переспілий захід Сонця, присмерковий осад, будівлі, ніби вирізані з паперу, на фоні вечірньої заграви. Недалеко кружляє пташка. – Це ж природа, вірно?
– Формально. Частково. Але я маю на увазі…
– Світ – чудове місце, – наполягає Джейн, і вона серйозна; її погляд прямий, голос рівний. Її очі ловлять мій погляд, утримують його. – Не забувай про це. – Вона розвалюється на кріслі та чавить сигарету об порожнечу миски. – І не втрать його.
Я витягую телефон із кишені, націлююсь камерою в рамку світу за вікном і фотографую. Дивлюся на Джейн.
– Моя дівчинка, – схвально бурчить вона.
19
Я випроводжаю її до передпокою на початку сьомої.
– У мене дуже багато важливих справ, – повідомляє Джейн.
– Як і в мене, – відповідаю я.
Дві з половиною години. Коли я востаннє взагалі з ким-небудь розмовляла протягом двох із половиною годин? Я закидаю думку в минуле, ніби волосінь вудки, через місяці, пори року. Нічого. Нікого. Взагалі, від часу моєї першої зустрічі з доктором Філдінґом, ще давно, посеред зими, – та й навіть тоді я не могла довго говорити; у мене ще була травмована трахея.
Я відчуваю себе знову молодою, майже пустотливою. Можливо, справа у вині, та я думаю, що не лише. Дорогий щоденнику, сьогодні я знайшла собі подругу.
Пізніше того ж вечора я вже майже куняю в компанії «Ребекки»,[141] коли раптом лунає дзвінок.
Я скидаю ковдру, шкандибаю до дверей. «Чому б вам не поїхати?», – це Джудіт Андерсон[142] глузує позаду мене. – «Чому б не покинути Мендерлі?».
Я дивлюся на екран домофона. Високий широкоплечий чоловік із вузькими стегнами та гострим «вдовиним мисом».[143] Якусь мить я не впізнаю його, – звикла бачити цього чоловіка у більш природних кольорах, – але невдовзі розпізнаю Алістера Расселла.
«І навіщо ж ти прийшов?» – кажу або думаю я. Думаю, що таки кажу. Я точно ще п’яна. І не треба було пити тих пігулок.
Натискаю на кнопку зумера. Засув клацає; чується стогін дверей; я затримуюся біля них, чекаючи, доки вони зачиняться.
Коли я відчиняю двері в передпокій, він вже всередині, бліда постать світиться у темряві. Усміхається. Міцні зуби стремлять у міцних яснах. Чисті очі, обшкрябані навколо зморшками «гусячих лапок».
– Алістер Расселл, – представляється він. – Ми – ваші сусіди із двісті сьомого будинку, за сквером.
– Заходьте, – я простягаю руку. – Мене звуть Анна Фокс.
Він відмахується від моєї долоні, не рухається з місця.
– Не хочу заважати, і вибачте, що турбую, бо бачу, ви зайнята. Кіноніч?
Я киваю.
Він
«Humans of New York» – мегапопулярний фотоблог у кількох соцмережах.
«Rebecca» (1940) – трилер реж. А. Гічкока початку голлівудського періоду.
Вдовин мис – лінія росту волосся на тімені голови у вигляді трикутника, що передається генетичним шляхом. Назва пішла від давнього англійського повір’я, ніби жінка з такою лінією волосся точно переживе свого чоловіка.
