коней, – кажу я їй.
– Поглянь. Дивовижне одужання, – вона підіймає фігуру, погладжує її мармурову гриву.
Я посміхаюся й допиваю залишки червоного. Джейн хлюпає мені ще. Я спостерігаю за нею і зауважую:
– А мені подобаються твої сережки.
Вона погладжує спочатку одну, потім іншу, – по ансамблю перлин у кожному вусі.
– Подарунок від одного колишнього, – пояснює.
– Алістер не проти?
Джейн хвильку роздумує над цим, потім сміється.
– Сумніваюся, що Алістер взагалі знає. – Великим пальцем вона запускає коліщатко запальнички й дає полум’ю поцілувати сигарету.
– Знає, що ти їх носиш, чи від кого вони?
Джейн вдихає, потім випускає дим убік.
– І те, й інше. Все одно. З ним буває важко. – Сигаретою вона постукує по краю мисочки. – Ти не подумай, він хороший чоловік і хороший батько. Але надто любить усе контролювати.
– У чому ж справа?
– Докторко Фокс, ви мене аналізуєте? – питає вона. Голос звучить легко, але в очах пробігає прохолода.
– Як на те пішло, я аналізую твого чоловіка.
Вона знову вдихає, супиться.
– Він завжди таким був. Не надто довірливим. Принаймні, зі мною.
– То в чому ж річ?
– Просто, я була ще тією штучкою, норовливою й дикою малою, – говорить вона. – Роз-пус-ною. Ось те слово. Це його… Так принаймні каже Алістер. Погані компанії, погані шляхи.
– Доки не зустріла Алістера?
– Навіть після того. Мені знадобилося трохи часу, щоб відчиститись.
Не могло ж це забрати стільки часу, – думаю я. Судячи з того, як вона виглядає, їй було трішки за двадцять, коли вона стала матір’ю. Вона хитає головою.
– Певний час я була з одним.
– Була з ким?
Гримаса.
– Була, правильно. Не має значення. Усі ми робимо помилки.
Я мовчу.
– Врешті-решт усе скінчилося. Та моє сімейне життя, все одно, трохи… – її палець бренькає в повітрі, -…напружене. Так, підходяще слово.
– Le mot juste.[139]
– А ті уроки французької дійсно приносять свої плоди. – Вона вишкіряє зуби, підіймає сигарету вертикально.
Я намагаюся дотиснути її.
– Що ж робить його напруженим?
Вона видихає. Ідеальне кільце диму пропливає у повітрі.
– Зроби так ще раз, – мимоволі кажу я. Джейн випускає ще одне. Я розумію, що вже геть сп’яніла. Переливаю рештки вина собі у келих.
– Знаєш… – вона прокашлюється. – Справа не лише в цьому. Це важко. З Алістером важко. Сім’я – це взагалі важко.
– Але Ітан – хороший хлопець. Кажу це, як людина, яка вміє відрізняти гарних хлопців від поганих, – додаю я.
Вона дивиться мені у вічі.
– Рада, що ти так вважаєш. Я погоджуюсь. – Вона знов постукує сигаретою по краю мисочки. – Ти, мабуть, сумуєш за своєю сім’єю.
– Так.
Вірне слово (
