пробігає струмом крізь моє тіло. Я думаю про всіх та все, що я знімала на фотоапарат: сусідів, незнайомців, поцілунки, скандали, обгризені нігті, просипану решту, підскоки, спотикання. Хлопця Такеду із заплющеними очима, коли його пальці тремтять на струнах віолончелі. Ґреїв, що підняли у бадьорому тості келихи вина. Місіс Лорд, яка у вітальні запалює свічки на торті. Молодят Мотт у передсмертний період їхнього шлюбу, які волають одне на одного з різних кутків їхньої бордової вітальні, уламки вази на підлозі між ними.
Думаю про свій жорсткий диск, розпухлий від привласнених чужих зображень. Думаю про Джейн Расселл, яка дивилася на мене через сквер, не блимаючи. Я не невидима. Я не мертва. Я жива, на виду та осоромлена.
Я думаю про доктора Брюллова із «Завороженого».[129] «Моя люба дівчинко, не можна битися головою об реальність і стверджувати, що її немає».
За три хвилини я повертаюся назад до кабінету. На диванчику Расселлів нікого. Я заглядаю до спальні Ітана; він там, скоцюрбився над комп’ютером.
Я обережно підіймаю фотоапарат. Він неушкоджений.
А тоді лунає дзвінок у двері.
18
– Вам тут, мабуть, збіса нудно, – каже вона, коли я відчиняю двері. А тоді хапає мене в обійми. Я сміюся нервово. – Стомилися від усіх тих чорно-білих фільмів, зуб даю.
Вона несеться повз мене. Я досі не зронила ані слова.
– Дещо вам принесла. – Вона усміхається, опускає руку в торбу. – Ще холодненьке. – Спітніла пляшка рислінгу.[130] Рот заповнює слина. Я вже сто років не пила білого.
– Ой, та не варто бу…
Але вона вже чимчикує на кухню.
За десять хвилин ми вже заливаємося вином. Джейн запалює сигарету «Вірджинія Слім», потім ще одну, і скоро повітря наповнюється локонами диму, що звиваються над нами, бовтаються попід стелею. Рислінг має присмак диму. Я усвідомлюю, що не маю нічого проти; це нагадує мені аспірантуру, беззоряні ночі під барами Нью-Гейвена,[131] чоловіків із ротами, наче попіл.
– Багацько в тебе там мерло, – каже вона, оглядаючи кухонну стійку.
– Я замовляю одразу цілу партію, – пояснюю я. – Мені подобається.
– Часто поповнюєш запаси?
– Усього кілька разів на рік. – Насправді, як мінімум, раз на місяць. Вона киває.
– Ти отак вже… Скільки ти казала? – запитує вона. – Шість місяців?
– Майже одинадцять.
– Одинадцять місяців. – Вона округлює губи. – Не вмію свистіти. Але вдай, ніби я щойно це зробила. – Вона чавить сигарету в мисочці, складає разом пальці та нахиляється вперед, наче до молитви. – То що ти тут робиш цілими днями?
– Консультую людей, – благородно відказую я.
– Кого?
– Людей в інтернеті.
– А-а-а…
– Ще вивчаю французьку через інтернет. І граю в шахи, – додаю я.
– В інтернеті?
– В інтернеті.
Вона
«Spellbound» (1945) – фільм-нуар реж. А. Гічкока. Доктор Олександр Брюллов – персонаж, який досліджує сни головного героя.
