style="font-size:15px;"> – Небагато таких вікон я бачив.
– Овальних?
Але обмін репліками скінчився. Він вже зосередився на плямі.
– Це пліснява, – каже він, стишивши голос, наче лікар, який лагідно повідомляє новини своєму пацієнтові.
– Її можна просто зчистити?
– Це не допоможе.
– А що допоможе?
Він зітхає.
– Спочатку мені треба перевірити дах. – Тягне за ланцюжок, прикріплений до люка на дах. Той відчиняється; опускається драбина нагору; світло сонця застрибує всередину. Я відходжу вбік, подалі від світла. Мабуть, я все ж вампірка.
Девід тягне драбину донизу, поки вона не стукається об підлогу. Я дивлюся, як він вилазить по ній, як джинси обтягують його зад; а потім він зникає.
– Щось видно? – гукаю я.
Відповіді немає.
– Девіде?
Чується брязкіт. Далі струмінь води, виблискуючи сонячним промінням, проливається на сходовий майданчик. Я відскакую назад.
– Вибач, – каже Девід. – Поливальниця.
– Все нормально. Щось там видно?
Пауза, потім знову голос Девіда, сповнений чогось схожого на шанобливість.
– Та тут цілі зарості.
То була ідея Еда, чотири роки тому, коли померла моя мама. «Тобі потрібен якийсь проект», – вирішив він; тому ми взялися перетворювати наш дах на сад – розставляли клумби, облаштовували грядочки з овочами, кілька кущиків самшиту. Головна особливість, яку наш брокер назвав pièce de résistance:[112] арка з живоплоту, шість футів завширшки та дванадцять[113] завдовжки, яка своїм густим листям утворювала тунель. Коли потім у батька стався інсульт, Ед поставив всередині меморіальну лавку. «Ad astra per aspera», – говорив напис. Крізь терни до зірок. Я сиділа там весняними та літніми вечорами, в золотаво-зеленому сяйві, читала книжки та посьорбувала келих-другий.
Останнім часом про наш сад на даху я й не думала. Там, мабуть, усе позаростало.
– Він вже занадто розрісся, – підтверджує мої сумніви Девід. – Тут як у лісі.
Краще б він звідти зліз.
– Тут якісь підпори для рослин? – запитує він. – Вкриті брезентом?
Ми щоосені накривали їх брезентом. Я мовчу; тільки згадую.
– Будь тут обережною. Не наступи на вікно.
– Я не збираюся туди вилазити, – нагадую я йому.
Скло деренчить, коли Девід легенько стукає по ньому ногою.
– Ледь тримається. Якщо згори впаде якась гілка, вона виб’є все вікно. – Минає ще якась мить. – Досить вражаюче. Хочеш, я сфотографую тобі?
– Ні. Дякую. Що будемо робити із сирістю?
Одна нога спускається по драбині, потім інша.
– Тут потрібен професіонал. – Девід опускається на підлогу, закладає драбину назад. – Щоб полагодив стелю. Але шпателем я можу відчистити цвіль. – Він зачиняє люк на стелі. – Відшліфую поверхню. Оброблю розчинником, а потім пофарбую емульсійною фарбою.
– Ти все це маєш?
Найвизначніша риса; основна страва (
Приблизно 1,8 м у ширину; 3,7 м у довжину.
