ви наче… похилилися з дверей і полетіли вниз, як мішок… – Вона замовкає посеред речення. Цікаво, вона хотіла сказати гівна?
Натомість вона повертається, тримаючи в кожній руці по склянці, одна – з водою, інша – з чимось густим і золотавим. Сподіваюся, що то бренді з бару.
– Не знаю, чи справді бренді щось дасть, – каже жінка. – Почуваю себе, ніби в «Абатстві Даунтон».[103] Я ваша Флоренс Найтінґейл![104]
– Ви – жінка через сквер, – ледве промимрюю я. Слова похитуються та валяться мені з язика, як п’янчуги біля бару. Я сильна. Жалюгідна.
– Що ви кажете?
Й тоді я, пересилюючи себе:
– Ви – Джейн Расселл.
Вона зупиняється, здивовано дивиться на мене, а тоді сміється, виблискуючи усмішкою в напівтемряві.
– Як ви про це дізналися?
– Ви говорили, що йшли до сусіднього будинку? – Намагаюся вимовляти все чітко. «На горі Арарат», думаю я. «Королева кавалеру каравелу». – Приходив ваш син.
Я розглядаю її крізь тенета власних вій. Вона – з тих, кого Ед схвально назвав би зрілою жінкою: повні губи та стегна, пишний бюст, радісне обличчя, очі кольору блакитного газу. На ній джинси кольору індиго та чорний светр із глибоким декольте, груди прикрашає срібний кулон. Їй десь під сорок, як мені здається. Вона, мабуть, сама ще була дитиною, коли народила свою.
Як і її син, вона подобається мені з першого погляду. Вона підходить до кушетки, штовхає моє коліно своїм.
– Сядьте. На випадок, якщо у вас струс мозку. – Я підкоряюся, підтягуючи своє тіло, а вона тим часом розкладає склянки на столику, тоді присідає навпроти мене, туди, де вчора сидів її син. Вона повертається у бік телеекрана, морщить лоба.
– Що ви дивитеся? Чорно-білі фільми? – Вражено.
Я тягнуся за пультом та вимикаю телевізор. Екран гасне.
– Темнувато тут, – помічає Джейн.
– Можете увімкнути світло? – запитую я. – Я трохи… – не можу закінчити речення.
– Звісно. – Вона тягнеться через спинку дивана, вмикає торшер.
Кімната наповнюється світлом.
Я закидаю назад голову, розглядаю скошені багети на стелі. Вдих-два-три-чотири. Їх би не завадило підправити. Треба буде запитати Девіда. Видих-два-три-чотири.
– Отже, – каже Джейн, спершись ліктями на коліна, уважно мене розглядаючи. – Що там сталося?
Я заплющую очі.
– Панічний напад.
– О, Господи, люба… Як вас звуть?
– Анна. Фокс.
– Анно. То просто дурні дітлахи.
– Ні, суть не в тому. Я не можу виходити на вулицю. – Я опускаю погляд, хапаю склянку з бренді.
– Але ж ви таки вийшли на вулицю? Обережно з цим, – додає вона, коли я лигаю випивку.
– Мені не варто було виходити назовні.
– Чому? Ви вампірка?
Фактично так, думаю я собі, оцінюючи свою
«Downton Abbey» – британський серіал телеканалу ITV, що виходив з 2010 до 2015 р., дія якого відбувається в Англії на початку ХХ ст. У серіалі зображено життя титулованої графської родини.
