У вас є діти?
БабуняЛіззі: У мене двоє синів та троє онуків.
доктор_тут: Ціла купа хлопчаків.
БабуняЛіззі: І не кажіть!
БабуняЛіззі: Скільки я всього надивилася!
БабуняЛіззі: А скільки нанюхалася!
Я відзначаю її тон, жвавий та наголошено оптимістичний; вивчаю мову, неформальну, але впевнену, ретельну пунктуацію, нечасті помилки. Вона розумна, товариська. І педантична – вона прописує літерами числа, не використовує скорочень, хоча, можливо, це вікова особливість. Що б там не було, вона одна з дорослих, з якими я можу працювати.
БабуняЛіззі: А ВИ – хлопець, між іншим?
БабуняЛіззі: Вибачте, якщо так, просто дівчата також бувають лікарями! Навіть тут, у Монтані!
Я усміхаюся. Вона мені подобається.
доктор_тут: Я й справді докторка.
БабуняЛіззі: Чудово! Побільше б таких!
доктор_тут: Скажіть, Ліззі, що відбулося від часу смерті Річарда?
І вона розповідає. Оповіла, як після закінчення похорону їй було страшно вивести присутніх за двері; оповіла, що потім здавалося, «ніби зовнішній світ намагається проникнути в мій дім», тому вона затягнула жалюзі; оповіла про своїх синів, які живуть далеко, на південному сході, які вони збентежені, як тривожаться.
БабуняЛіззі: Мушу вам сказати, без жартів, що це дуже сумно.
Час засукати рукави.
доктор_тут: Звісно ж, сумно. Справа в тому, що смерть Річарда серйозно змінила ваш світ, але зовнішній світ пішов далі без нього. Це дуже важко прийняти та змиритися із цим.
Я чекаю відповіді. Нічого.
доктор_тут: Ви згадали, що не чіпали ніякі речі Річарда, і я це розумію. Та я б хотіла, щоб ви задумалися над цією ідеєю.
Абсолютна тиша.
А тоді:
БабуняЛіззі: Я така вдячна, що знайшла вас. Справді-справді.
БабуняЛіззі: Так кажуть мої онуки. У «Шреку» почули. Справді-справді.
БабуняЛіззі: Чи можна буде з вами ще поспілкуватися пізніше?
доктор_тут: Справді-справді!
Не стрималась.
БабуняЛіззі: Я справді-справді (!!) вдячна ДискоМайкі за те, що направив мене до вас. Ви просто золотце.
доктор_тут: Рада вам допомогти.
Я чекаю, доки вона вийде, але жінка продовжує щось набирати.
БабуняЛіззі: Щойно зрозуміла, що навіть не знаю, як вас звуть!
Я вагаюсь. Нікому на «Агорі» я не називала свого імені, навіть Саллі. Не хочу, щоб хтось мене знайшов, пов’язав моє їм’я з професією та вирахував мене, викрив мене. Однак щось в історії Ліззі зачепило моє серце: літня вдова, самотня та без найближчої людини, надягає маску сміливості під важкістю цих небес. Вона може жартувати скільки завгодно, та вона прикута до дому, і це страшно.
доктор_тут: Мене звуть Анна.
Я вже готуюся виходити, коли останнє повідомлення випливає на екрані.
БабуняЛіззі:
