зморщує губи. Дуже жвавий у неї рот, як я бачу. Можливо, вона курить, хоча від неї пахне олією дерева ши.[105]
– Отже, з вами таке вже траплялося раніше? Ви виходили на вулицю і…
Моє обличчя викривлюється у гримасі.
– Ще навесні. Кур’єр доставки залишив мої продукти на передніх сходах, і я подумала, що зможу просто… витягти їх.
– Але не змогли.
– Не змогла. Та багато людей тоді проходили повз. Їм знадобилася десь хвилина, щоб зрозуміти, що я не божевільна й не безпритульна.
Джейн розглядає кімнату.
– Ви точно не безпритульна. Це місце… просто вау. – Вона замовкає, а перегодом витягує з кишені телефон, перевіряє дисплей. – Мені треба повертатися додому, – каже вона, підводячись.
Я намагаюся встати слідом, але мої ноги не бажають співпрацювати.
– Ваш син – дуже гарний хлопець, – кажу я. – Він приніс оце. Дякую, – додаю.
Вона кидає погляд на свічку, що стоїть на столі, торкається ланцюжка на шиї.
– Він хороший малий. Завжди таким був.
– І дуже вродливий.
– Завжди таким був! – Вона просовує ніготь великого пальця в кулон; той розкривається, і вона нахиляється до мене, так що ланцюжок вільно звисає в неї із шиї. Я бачу, що вона хоче, щоб я взяла подивитися. Такий дивний та інтимний момент, ця незнайомка, що нависає наді мною, а я тримаю в руках її кулон. Або ж я просто відвикла від контактів із людьми.
У кулоні маленька фотографія, глянцева та яскрава: маленький хлопчик, років чотирьох, чи близько того, чуприна солом’яного волосся, зубки, наче ряд частоколу після урагану. Одна брова розколота шрамом. Ітан, безперечно.
– Скільки йому тут?
– П’ять. Та він виглядає молодшим, чи не так?
– Я б подумала – чотири.
– Саме так.
– Коли це він встиг так вимахати? – запитую я, відпускаючи кулон. Вона ніжно закриває його.
– Та десь між тоді й тепер! – сміється вона. А тоді раптом: – Ви ж не проти, що я піду? Не перенасититеся киснем?
– Не перенасичуся.
– Може, хочете ще бренді? – запитує вона, нахиляючись над журнальним столиком – там лежить якийсь фотоальбом; вона, мабуть, принесла його із собою. Вона бере його під пахву та вказує на порожню склянку.
– Я обійдуся водою, – брешу я.
– Добре. – Вона зупиняється, погляд застигає на вікні. – Добре, – повторює. – Там якийсь дуже привабливий чоловік щойно підійшов до будинку. – Вона дивиться на мене. – То ваш чоловік?
– Та ні. То Девід. Він орендує в мене кімнату. Внизу.
– То він ваш орендар? – рипить Джейн. – Краще б моїм був!
Дзвінок більше жодного разу не порушував тишу того вечора, взагалі. Можливо, темні вікна відігнали усіх дітей із кошиками. А можливо, то засохлі жовтки.
Падаю в ліжко раніше, ніж зазвичай.
Десь на екваторі моєї аспірантури я познайомилася із семирічним хлопчиком, який страждав від так званого синдрому Котара, психологічного явища, при
Центральноафриканська порода дерев із плодами, насиченими рослинними жирами; ароматну олію видобувають із кісточок плодів. (
