у якій той не тільки розвивав гіпотезу Слабченка, а й критикував Єршова та інших науковців, які віддавали перевагу Полетикам, відкрила епоху активного зацікавлення загадковим козацьким текстом за межами Радянської України. Бурхливого 1939 року Яковлів – а він був ще й секретарем Української Могилянсько-Мазепинської академії наук – затвердив до друку цілу книжку про «Історію русів» – «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика (“Исторія Русовъ” у літературі й науці)». Її написав Михайло Возняк, львівський літературознавець. Ця книжка стала найґрунтовнішим дослідженням про походження і роль «Історії русів» з усіх виданих до 1939 року.[130]
Михайло Возняк народився в австрійській Галичині 1881 року і 1908-го закінчив Львівський університет. Він отримав посаду шкільного вчителя, але ще студентом проявив себе як літературознавець і багато друкувався у виданнях НТШ. З початком Першої світової війни Возняк долучився до політики і підтримував реальний, а не вигаданий ГПУ Союз визволення України – політичну організацію українців-емігрантів з Російської імперії, яка базувалася у Львові і Відні. Члени Союзу прагнули створити незалежну українську державу; під егідою Центральних держав вони вели політичну і культурну роботу через українських військовополонених у Німеччині й Австрії. Саме ця організація надихнула чекістів придумати наприкінці 1920-х років «Спілку визволення України». Возняк написав багато брошурок для поширення через Союз, зокрема «Нашу рідну мову», вперше опубліковану 1916 року. 1918-го, в останній рік діяльності Союзу, він надрукував у Відні брошуру «Українська державність».
Авторитет молодого науковця утвердився після виходу у Львові його тритомної «Історії української літератури» (1920–1924). Після того як Австро-Угорщина розпалася і Галичиною оволоділа Польща, Возняк та багато інших українських науковців лишилися без роботи, але й далі друкували свої праці в Науковому товаристві ім. Шевченка, яке пережило і Першу світову війну, і крах австро-угорської монархії у 1918-му. Михайло Грушевський, який 1924 року очолив історичні інституції ВУАН у Києві, підтримував Возняка гонорарами за статті в радянських наукових журналах. 1929-го Возняк, лишаючись у Львові, прийняв пропозицію стати академіком ВУАН. Щедра пропозиція для науковця, який не мав академічної посади, але невдовзі все це закінчилося. На початку 1930-х років в УРСР почалися чистки українських кадрів і членство Возняка в Академії наук скасували. Вознякові пощастило жити поза сферою досяжності радянської влади – багато його колег по академії, зокрема Михайло Слабченко, опинилися у сталінських таборах. У Львові він мав свободу, але геть не мав грошей. У міжвоєнний період Возняк сидів без роботи.[131]
Михайло Возняк у своїй науковій роботі ігнорував політичні кордони, які ділили Україну в першій половині ХХ століття. Зміст монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика» (1939), у якій ідеться про історію «російської України», найкращий доказ цьому.
Назва Вознякової книжки одразу
Див.:
