між «Історією русів» і «Краткой летописью Малой России» Рубана. Це був поворотний момент у столітній дискусії. Аналіз тексту «Історії русів» та її можливих джерел було вперше запропоновано як засіб встановити авторство.
Слабченко – не перший науковець, який вказав на текстуальні паралелі між «Краткой летописью» та «Історією русів», це зробив також київський історик Володимир Іконніков у 1908 році. Але Слабченко першим припустив, що ці два тексти написав один автор. Текстуальні паралелі, які виявив Слабченко, справді вражали. «Гетман Граф Разумовский, получа жалованную грамоту на чин свой в тех точно выражениях, какова дана была Гетману Скоропадскому…» – пасаж із безбородьківського фрагмента «Краткой летописи». «Гетман граф Разумовский в 1751 году получил на достоинство свое высочайшую грамоту в тех точно выражениях, какова была дана Скоропадскому», – віддзеркалював Безбородька автор «Історії русів». Слабченко навів багато інших текстуальних збігів у двох творах. Висновки Слабченка спиралися на докази, яких пропоненти Кониського чи Полетик надати не могли, і їх було важко заперечити. Клепацький же доповнив текстуальні знахідки Слабченка власними архівними даними, тому кандидатура Олександра Безбородька, козацького полковника і канцлера імперії, стала тепер ще вагомішою за решту конкурентів.[126]
Звісно, питання лишалися. Одне з них, найнезручніше для Слабченка, стосувалося висновків Анатолія Єршова про час написання «Історії русів». На жаль, Слабченко не зміг відповісти Єршову і розвинути свої ідеї до кінця. У січні 1930 року вченого заарештували на одеському вокзалі, коли він повертався з Києва, де клопотався за долю свого сина Тараса, заарештованого кількома тижнями раніше. Батько із сином, а також багато інших діячів української культури проходили по процесу «Спілки визволення України». Їх звинуватили у змові з метою насильницького повалення радянської влади і встановлення незалежної української держави, яку Захід начебто збирався використати як плацдарм для нападу на Радянську Росію. Ясна річ, весь цей процес було сфабриковано. Такої організації 1929 року в Україні не існувало, і все, що об’єднувало обвинувачених, – це їхня активна роль у розвитку української культури і науки.
Наприкінці 1920-х років сталінський режим почав згортати політику українізації, яка не протривала в республіці й десятиліття. Тепер керівництво вважало, що українізація загрожує стабільності радянської влади: замість того, щоб сприяти альянсу україномовних селян і російськомовних робітників з метою утвердження «диктатури пролетаріату», ця політика давала українській інтелігенції платформу для розхитування домінантних позицій російської мови і культури в Україні. Москва вважала це проявом буржуазного націоналізму. Арешт «членів» «Спілки визволення України» наприкінці 1929 – на початку 1930 року був сигналом українській інтелігенції про зміну партійної лінії: з погляду Кремля, головною загрозою був уже не великоруський шовінізм,
Краткая летопись. – С. 211. Пор.: Исторія Русовъ. – С. 246;
