історик ХХ століття і перший голова незалежної української держави в часи революції 1917 року.[113]
Уся ця сцена біля дверей Київського університету мала ви́кликати у Грушевського дежа вю. Востаннє київський натовп вітав його дев’ять років тому, у революційному сімнадцятому. Тоді 51-річний Грушевський щойно повернувся з Росії, куди його заслали під час війни. У березні 1917-го Грушевський став на чолі Центральної Ради, невеликої групи молодих українських діячів; улітку Центральна Рада перетворилася на парламент автономної України, восени проголосила українську державність, а в січні 1918-го – повну незалежність. Головування Грушевського припало на дуже оптимістичний і натхненний період української революції, її парламентський етап. Тоді український уряд та єврейські, російські і польські політичні організації тісно співпрацювали. Рік 1918-й приніс більшовицьку інтервенцію, німецьку окупацію, громадянську війну, різанину й погроми. Парламентський етап закінчився, людям на зразок Грушевського на українській політичній сцені місця більше не було. Йому нічого не лишалося, як виїхати з країни.
На еміграції у Відні Грушевський повернувся до своїх академічних занять, перерваних Першою світовою війною і революцією 1917-го. У 1896–1917 роках вийшли вісім томів його монументальної «Історії України-Руси». Грушевський хотів продовжити у Відні роботу над своїм центральним твором, який йому вдалося довести до середини ХVІІ століття, але для цього він потребував архівних джерел. Грушевський був не проти повернутися в Україну, йому здавалося, що там виникли нові можливості для наукової та культурної роботи. Купуючи лояльність місцевого населення, більшовицький уряд оголосив політику українізації. Влада запрошувала Грушевського повернутися за умови, що він не займатиметься політикою. Колишній лідер незалежної України погодився. Він повернувся в Київ навесні 1924 року.[114]
Публічний захід у Київському університеті, який викликав у жовтні 1926-го такий ентузіазм у місцевої інтелігенції і студентства, був офіційним святкуванням 60-річчя Грушевського. Багато людей хотіли віддати шану Грушевському як історику і політику, що звільнив українську історію і спробував звільнити українську політику від російського домінування. Багатотомна «Історія України-Руси», головне наукове досягнення Грушевського, стала кульмінацією тривалої епохи в українській історіографії, яка почалася «Історією русів». Різниця між цими двома творами не обмежувалася словом «Україна» у назві праці Грушевського. Його робота була блискучим зразком тогочасної позитивістської науки. На концептуальному рівні Грушевський відмовлявся розглядати історію України яко частину великоруського історичного наративу, що було кардинальним розривом з підходом, який принесла в українську історіографію «Історія русів». На урочистому засіданні з нагоди ювілею Грушевського його давній колега і колишній ректор Харківського університету Дмитро Багалій відзначив досягнення
Про Грушевського див.:
