детальніше. Заперечуючи твердження Костомарова, ніби автор «Історії русів» сповідував і пропагував ідеологію російських поміщиків, Драгоманов навів як приклад інвективи анонімного автора на адресу московитів – нації тиранів і рабів, що викликали таку різку реакцію Карпова. Він також процитував пасажі про негативну роль колишньої польської шляхти, яка 1648 року приєдналася до повстання Хмельницького. З погляду Драгоманова, така оцінка доводила те, що анонімний автор «Історії русів» стояв на боці народних мас. Драгоманов також заперечував думку Пантелеймона Куліша, нібито автор «Історії русів» був «партизаном дворянско-сепаратистского стремления». Якщо автор «Історії» не був поборником імперського ладу, борцем за шляхетські вольності чи прихильником українського сепаратизму, то хто ж він тоді був?
«По всему, – стверджував Драгоманов, – это был предшественник именно той теории, которой ученым выразителем стал потом и сам г. Костомаров». Іншими словами, ця людина була предтечею українського національного руху другої половини ХІХ століття. Драгоманов вважав автора «Історії русів» передусім захисником прав людини і нових цінностей європейської культури. Він вважав, що автор протестував «против крепостного права, против деспотизма чиновников, “которые поставляют себя выше закона”, против насилий войск, против мелочности и нетерпимости религиозной, против национальной исключительности и презрения к иностранцам». «Історія русів» здавалася Драгоманову предтечею Шевченкового «Кобзаря», з її впливом він пов’язував те, що дворянство на колишніх козацьких землях не дуже опиралося селянській реформі 1861 року.[99]
Через рік у Женеві, куди імперська цензура дотягнутися не могла, Драгоманов надрукував статтю, у якій ще виразніше виклав свої політичні погляди на позитивну роль «Історії русів». Він вбачав у цій пам’ятці сплав «козацького республіканства з новим лібералізмом і демократизмом, – українського автономізму з усеросійським федералізмом». Політичний вигнанець, прихильник української автономії і федералізації Російської імперії Драгоманов бачив в авторі «Історії русів» не тільки попередника Шевченка і Костомарова, а й свого предтечу. «Історію русів» давно дискредитували як історичне джерело, і Драгоманов тепер повертав її в український політичний і академічний дискурс у статусі тексту, якого можна було не соромитися. «Історія русів» поверталася не як книга одкровення, як її сприймали було в першій половині ХІХ століття, а як історіографічна пам’ятка іншої епохи.[100]
Питання – якої саме епохи? На додачу до проблеми авторства, це питання було фрагментом великої загадки, яка супроводжувала рукопис ще з часів, коли Максимович у 1865 році заперечив причетність Кониського до пам’ятки. Когось іншого на вакансію автора Максимович не запропонував. Однак він вважав, що автор «Історії русів» діяв на початку ХІХ століття. Максимович повідомив Бодянському,
Цит. за:
