заклик до політичних свобод чи вираження російської імперської ідентичності, а предтечу української національної ідентичності. Коли ці будителі розчарувалися в історичній і політичній надійності «Історії русів», було вже запізно. «Історія русів» стала невіддільною від козацького міфу, що його ці будителі так вдало поклали у фундамент модерної української нації.
Частина друга. По холодному сліду
Розділ 4. Серце дворянина
Сьомого травня 1861 року під церкву Різдва на Подолі почали сходитися люди – поступово зібрався велелюдний натовп у кілька тисяч осіб. Здебільшого це були студенти Київського університету й місцевих гімназій. Усі вони прийшли попрощатися з Тарасом Шевченком, який помер два місяці тому в Петербурзі. Київ був лише зупинкою на довгому шляху траурної процесії зі столиці імперії в містечко Канів, де на дніпровському пагорбі поховають колишнього кріпака, а тепер національного поета Шевченка. Труну з його прахом перевезли поїздом у Москву, а звідти кіньми в Київ. З Києва у Канів труну повезуть Дніпром. У всіх великих містах, через які проходила процесія, активісти місцевих українських організацій проводили церковні служби й церемонії прощання, у яких візьмуть участь тисячі людей.
Похоронна процесія поставила імперську владу перед дилемою. Начальство не втручалося у хід подій на території Росії (в Орлі, наприклад, у церемонії прощання з поетом взяли участь не лише духовні особи, місцева інтелігенція та учні шкіл, а й військовий оркестр), але в Україні ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Боячись, що прощання з поетом перетвориться на велику маніфестацію й українофіли виступатимуть з підривними промовами, київський генерал-губернатор заборонив траурну ходу в центрі міста. Кияни зустріли процесію на лівому березі Дніпра, випрягли коней і самі покотили труну з прахом поета на пором і в церкву на Подолі. Генерал-губернатор заборонив промови в церкві, але не міг нічого вдіяти з молодими людьми, які зверталися до кількатисячної процесії дорогою з церкви на берег, де чекав корабель.[85]
Одну з найяскравіших промов виголосив студент Київського університету на ім’я Михайло Драгоманов. Він побачив, що якась дівчина поклала в церкві на труну Шевченка терновий вінок, забіг уперед процесії, змостив із кількох цеглин імпровізовану кафедру і звернувся до натовпу. Драгоманов сказав, що «кождий, хто йде служити народу, тим самим надіва на себе терновий вінець», і під кінець бажав, «щоб наші громадяни наперед дійсно шанували своїх великих людей та не давали їх на муки, поки вони живі». Ці слова справили сильне враження, і Драгоманова з кількома іншими промовцями згодом попросили підготувати текст для публікації. Цей жест був для молодого Драгоманова визнанням – доти українофіли, послідовники Шевченка, вважали його «космополітом». Коли Драгоманов несподівано з’явився в церкві, один чоловік сказав: «Ти чого сюди зайшов? Тут тобі не місце!» Усі знали, що
