в истории ее литературы с ХІ по ХVІІІ век», надрукованій 1870 року в російському ліберальному журналі «Вестник Европы». Драгоманов писав, що Прижов «напрасно отдает последнему произведению первенство в южнорусской историографии, а во-вторых, что он напрасно оспаривает мнение г. Максимовича, ныне признанное всеми, что “История русов” писана не Конисским». Для цього твердження у Драгоманова були поважні причини. Його скепсис стосовно авторства Кониського спирався на консенсус, який виник між дослідниками в 1850 – 1860-х роках.[88]
Першим на вади «Історії русів» як історичного джерела вказав найбільший на той час авторитет російської історіографії Сергій Соловйов, професор Московського університету і автор багатотомної «Истории России». У 1848–1849 роках він опублікував кількома порціями розлогу статтю «Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу». Там він порівняв фрагменти «Історії русів» про ранню історію козацтва з іншими джерелами і назвав повідомлення анонімного автора «баснями». Інформація Кониського, що козацький гетьман ХVІ століття Дмитро Вишневецький допомагав московській армії в обороні Астрахані від турків 1577 року, не підтверджується російськими джерелами, доводив Соловйов, а повідомлення, що на Берестейській унії 1596 року був присутній єпископ чернігівський, безпідставне, адже Чернігів тоді належав Московії, а не Речі Посполитій.[89]
Викриття Соловйова шокували шанувальників «Історії русів», але для уважних дослідників сюрпризом не стали. Дмитро Бантиш-Каменський дуже вибірково використовував дані «Історії русів», коли, готуючи до публікації друге видання «Истории Малой России» (1830), вперше ознайомився з цим текстом. У 1834 році Ізмаїл Срезневський, перший публікатор уривків з «Історії русів», також назвав її повідомлення «баснями». Срезневський, сам автор літературних містифікацій, знав, про що говорить. Пантелеймон Куліш сумнівався в надійності трактату щонайменше з 1846 року, коли скаржився московському історику і філологу Михайлу Погодіну на рішення Бодянського опублікувати його: «Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори». Потенційні проблеми з авторством Кониського були очевидні вже для Олександра Пушкіна. 1836 року він звернув увагу на численні й детальні батальні сцени в рукописі, нібито написаному архієпископом. Він пояснював цю суперечність шляхетним походженням Кониського: «Видно, что сердце дворянина еще бьется в нем под иноческою рясою». Пушкінська ремарка виявилася пророчою, але в той час ніхто детальніше не цікавився питанням авторства.[90]
Достовірність повідомлень «Історії русів» викликала підозри ще з 1849 року, але перші сумніви в авторстві виникли тільки через п’ятнадцять років. Публікуючи 1846 року «Історію русів» під іменем Георгія Кониського, Бодянський спирався на усталену традицію, адже саме архієпископ фігурував
