ретельно працював з первинними архівними документами і обурювався, що багато людей так довго можуть вважати історичну містифікацію легітимним історичним джерелом. Інші мотиви Карпова пов’язані з ідеологією. Він вважав «Історію русів» ударом по російській нації і спробою поширити небезпечні ліберальні ідеї. Після польського повстання 1861 року й заборони україномовних видань у 1863-му російські націоналісти на зразок Михайла Каткова вели кампанію проти справжньої та уявної діяльності польських і українських активістів та російської радикальної і ліберальної інтелігенції. «Історія русів» здавалася Карпову рупором ідей, спільних для тих, хто, за його словами, виступав за «отрицательное направление» в російському політичному дискурсі.
Микола Костомаров мав свої резони не любити цей твір. Для нього «Історія русів» була просто-на-просто шкідливим продуктом старшинського мислення. У статті «Из поездки в Батурин в 1878 году», надрукованій через три роки після самої поїздки, Костомаров зазначив безпосередню причину свого незадоволення: популярність «Історії русів» у консервативних колах українських поміщиків. У Батурині, колишній гетьманській столиці, він зустрів дворянина на прізвище Великдан, український патріотизм якого виростав з «Історії русів». «По воззрениям господ, воспитавшихся на Конисском, – писав Костомаров, – весь казацкий порядок был идеально хорош, а всякое зло исходило от московских козней, несправедливости и суровости правительственных лиц великорусских. Взгляды, навеянные псевдоисториею Конисского, до сих пор еще в ходу у малороссийского дворянства, и предрассудки, посеянные ею, так вросли, что до сих пор все более добросовестные исследования и издания актов, долгое время остававшихся никому неведомыми, еще не могут рассеять раз усвоенных заблуждений: актов и исследований наших не читают, а Конисскому верят».
У пристрасних філіпіках Костомарова на адресу «Історії русів», так само як і в критиці Карпова, відображалися політичні й соціальні баталії 1870-х років. У їхніх статтях відчувається також розчарування професійних істориків міфологічним характером панівної історичної ідентичності. Костомарову, як і Карпову, не подобалася ідеалізація української минувшини і звичка винуватити в проблемах України Росію. Але на цьому їхня схожість закінчувалася. Якщо Карпову «Історія русів» не подобалася як маніфестація лібералізму, то Костомаров бачив у ній корені дворянського консерватизму – ці політичні та ідеологічні табори змагалися між собою в Російській імперії 1870 – 1880-х років. Тут Костомаров був радий погодитися з давнім зауваженням Олександра Пушкіна про «сердце дворянина» автора «Історії русів». Костомаров писав про це: «Пушкин ошибся, поверив наравне с другими своего времени, что история руссов написана знаменитым белорусским архиепископом, но он понял и справедливо угадал, что она написана дворянином».
Власне, Костомаров висловив те, на що Пушкін тільки натякав. Принагідна ремарка поета
