к нему из прочих разнословия, и потом предложил Императорскому обществу истории и древностей российских издать его в свет, что и исполняется ныне».[79] Про цензуру через багато років Бодянський згадував: «Не скрою и того тайного побуждения начать издание малороссийских летописных и других памятников именно сим сочинением, по коему рассчитывалось на следующее: издание печатью “Истории Русов”, чего напрасно добивались Устрялов, Пушкин, Гоголь, быть может, удастся Обществу, пользовавшемуся тогда собственной цензурой, особливо на первых порах его издательской деятельности».[80]
Бодянський зробив те, що не вдалося іншим. Цензура не втручалася, і «Історія русів» на втіху українським патріотам потрапила на полиці книгарень. 1846-й – останній, напевно, рік, коли можна було опублікувати такого роду рукопис. Після арешту кирило-мефодіївців у 1847-му влада пильнувала будь-які натяки на малоросійський сепаратизм. А через два роки в параноїдальній атмосфері, яку створила революція 1848-го, журнал товариства історії і старожитностей закрила цензура за публікацію російського перекладу книжки Джилса Флетчера «О государстве русском». У нотатках британського дипломата ХVІ століття про поїздку в Московію імператор Микола І побачив випади проти Росії, російських монархів і православної церкви. Бодянського усунули з посади і перевели в Казанський університет. Опублікована «Історія русів» невдовзі стала раритетом, багато хто вважав, що її заборонено. Михайло Максимович, шанувальник і дослідник «Історії русів», який ознайомив з нею Пушкіна, писав Бодянському в 1857 році: «А чи знаєте, що в Києві продається вона по 10 і 12 карб. сріблом, і по Україні йде чутка, буцім то вона це заборонена книга!..».[81]
Тарас Шевченко як ніхто щедро скористався публікацією «Історії русів». Відбуваючи солдатчину, він написав Осипу Бодянському з каспійських степів з проханням надіслати примірник журналу. Бодянський надіслав, і восени 1854 року Шевченко з радістю дякував: «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!».[82] Попри царську заборону, Шевченко писав і малював, і тепер він працював над повістю «Близнецы». Головний герой твору, дворянин козацького походження на ім’я Никифор Федорович Сокира, був великим шанувальником «Історії русів».
Шевченко писав, що на його почуття найбільше вплинули описи кривд, заподіяних Україні численними ворогами. «Никифор Федорович несколько раз прочитывал ее, – писав Шевченко про “Історію русів”, – но до самого конца ни разу. Всё, всё: мерзости все, бесчеловечия польские, шведскую войну, Биронового брата, который у стародубских матерей отнимал детей грудных и давал им щенят кормить грудью для своей псарни, – и это прочитывал, но как дойдет до голштинского полковника Крыжановского, плюнет и закроет книгу, и еще раз плюнет».[83]
На відміну від Шевченка, який і в каспійському засланні зберігав вірність ідеалам
Исторія Русовъ. – С. v.
Цит. за:
