І кинув у Петропавловську фортецю, де той помер у 1724 році. Український історик Микола Маркевич 1825 року писав Кондратію Рилєєву, що дух Полуботка був досі живий серед колишньої гетьманської старшини. Яскравий доказ цьому – «Історія русів». У ній йдеться про те, що Полуботок кинув Петру І звинувачення в порушенні прав і привілеїв козаків та сказав, що його з царем розсудить лише Бог. Гетьман нібито закидав всесильному імператору, що козаки «заставлены рыть линии и каналы и осушать непроходимые болота, утучняя все то телами наших мертвецов, падших целыми тысячами от тяжестей, голода и климатов». Він мав на увазі використання козацьких полків на будівництві нової царської столиці – Санкт-Петербурга.[57]
Тарас Шевченко, переповідаючи сюжет «Історії русів» про розмову царя та наказного гетьмана, вклав в уста Полуботка такі слова:
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою…[58]
Подібно до Кондратія Рилєєва, Шевченко сприйняв «Історію русів» як маніфест свободи, але знайшов там і те, чого Рилєєв не побачив: заклик до боротьби з гнобителями українського народу – російськими царями й дворянами. Саме в Шевченковому варіанті цей твір захоплював тогочасних читачів і тому перетворився на біблію українського національного руху. Шевченкові вірші надихали сотні, тисячі, а в кінцевому підсумку десятки, якщо не сотні тисяч українців на боротьбу за національні права. Проте чи були резони в Шевченковій інтерпретації «Історії русів»?
Тарас Шевченко – не перший письменник, який пішов слідами Рилєєва і шукав в «Історії русів» історичний матеріал і натхнення. Йому передували його сучасники Олександр Пушкін і Микола Гоголь, чиє прочитання «Історії русів» теж відрізнялося від рилєєвського.
Загадковий рукопис спершу захопив уяву Олександра Пушкіна, найвідомішого російського поета ХІХ століття та основоположника новітньої російської літератури. «Множество мест в “Истории Малороссии” суть картинны, начертанные кистию великого живописца», – писав він про «Історію русів». У 1836 році Пушкін надрукував великі уривки з цього твору у своєму журналі «Современник». Він сподівався, що невдовзі вийде друком цілий твір. «Как историк, Георгий Кониский еще не оценен по достоинству, ибо счастливый мадригал приносит иногда более славы, нежели создание истинно высокое, редко понятное для записных ценителей ума человеческого и мало доступное для большего числа читателей… Будем надеяться, что и великий историк Малороссии найдет себе наконец столь же достойного издателя». Авторитет Пушкіна в російській літературі уже не підлягав сумніву, тому його оцінка «Історії русів» справила великий вплив на інтелектуалів по всій Російській імперії.
Там само; Исторія Русовъ. – С. 229–230;
