і безхмарним. Але на протилежному березі Шевченка чекав крах усіх мрій. На пором зійшов поліцейський. Він мав косе око, і не було ясно, куди саме він дивиться. Згодом пасажири побачили, що він таки знайшов свою жертву. Косоокий страж порядку підійшов до Шевченка і заявив, що його заарештовано. Тільки тоді один з пасажирів упізнав у непоказному молодику найвідомішого українського поета. Він підійшов до Шевченка й запропонував йому викинути саквояж за борт, щоб знищити компрометаційні докази. Шевченко відмовився. Для особистої долі поета це виявилося великою помилкою, але для української літератури – великим благом.[51]
Обшукавши саквояж, поліція знайшла три пістолети, малюнки й папери. Саме папери, а не пістолети найбільше занепокоїли владу. Наступного дня київський генерал-губернатор повідомив у Петербург шефу Третього відділення про арешт Шевченка: «Художник этот при возвращении из Черниговской губ. был задержан вчерашнего числа у въезда в г. Киев и представлен прямо ко мне. Между бумагами его оказалась рукописная книга с малороссийскими собственного его сочинения стихами, из коих многие возмутительного и преступного содержания. Почему как эти, так и все прочие оказавшиеся у Шевченки стихи, равно частную его переписку я почел обязанностию представить в ІІІ отделение с. е. и. в. канцелярии». Підозрюваного у супроводі поліцейського офіцера і рядового жандарма відправили у столицю. Справу вважали настільки важливою, що її розслідували у Петербурзі, а не у провінційному Києві.[52]
Знайдені в саквояжі Шевченка папери послужили доказом його вини: поета засудили до десяти років солдатчини. Від кріпацтва це відрізнялося хіба що назвою – нижчі щаблі імперської армії складалися якраз із кріпаків та державних селян. Цар Микола І наказав «Шевченко определить рядовым в Отдельный Оренбургский корпус с правом выслуги, под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать».[53] Ця обставина особливо мучила Шевченка. «Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать»,[54] – писав він згодом про свій вирок. Суворість покарання пояснювалася кріпацьким походженням Шевченка і нападками на царя й царицю у знайдених при ньому віршах. Особливо промовистим «доказом» вини стала поема Шевченка «Сон»: уві сні автор-герой поеми пролітав над Російською імперією і порівнював придворні розкоші зі злиднями рідної України, яка страждала під владою царів.
На відміну від Рилєєва і декабристів, Шевченко не замишляв убивство імператора, але дуже негативно ставився до імператорської родини, особливо до імператриці Олександри Федорівни, уродженої прусської принцеси Фредеріки Луїзи Шарлотти Вільгельміни. Цар обожнював свою дружину, яка хворіла і здавалася набагато старшою за свої роки. Вона була дуже худою, страждала на нервовий тик і конвульсивно смикала головою. Маркіз де Кюстін, французький аристократ, який відвідав Росію і 1839 року зустрічався з імператрицею, писав, що та «ніколи не відійде від потрясіння,
Відношення київського губернатора І. І. Фундуклея до ІІІ відділення про арешт і відправлення Т. Г. Шевченка в Петербург. 6 квітня 1847 р. // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 2 / Упор. М. І. Бутич та ін. – С. 198.
Запис рішення у справі Т. Г. Шевченка, зроблений ІІІ відділенням. 30 травня 1847 р. // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 2 / Упор. М. І. Бутич та ін. – С. 332.
