в «Історії русів», підкреслюючи патріотизм і сильні антикатолицькі настрої Кониського. «Смелый и добросовестный в своих показаниях, Кониский не чужд некоторого невольного пристрастия, – писав Пушкін. – Ненависть к изуверству католическому и угнетениям, коим он сам так деятельно противился, отзывается в красноречивых его повествованиях. Любовь к родине часто увлекает его за пределы строгой справедливости».[66]
Пушкін вважав Кониського своїм попередником – російським патріотом і ревним поборником православ’я, який написав свою історію задля блага Російської імперії. Готуючи уривки до друку, Пушкін замінив усі згадки про руський народ і руську церкву «російським» народом і «російською» церквою. Після польського повстання імперський уряд розпочав широку кампанію русифікації західних областей імперії, заборонив уніатську церкву і вороже поставився до поляків і євреїв. Два уривки «Історії русів», дібрані Пушкіним для публікації, мали дуже сильні антипольські, антикатолицькі й антиєврейські обертони. У першому йшлося про запровадження церковної унії на Берестейському соборі в 1596 році, у другому – про страту польською владою Якова Остряниці та інших ватажків козацького повстання 1638–1639 років в Україні. Головною мішенню Пушкіна були поляки.
В одному з уривків був такий пасаж: «Во все правительственные и судебные уряды малороссийские посланы поляки с многочисленными штатами; города заняты польскими гарнизонами, а другие селения их же войсками; им дана власть всё то делать народу русскому, что сами захотят и придумают, а они исполняли сей наказ с лихвою, и что только замыслить может своевольное, надменное и пьяное человечество, делали то над несчастным народом русским без угрызения совести; грабительства, насилие женщин и самых детей, побои, мучительства и убийства превзошли меру самых непросвещенных варваров».[67]
Якщо для Рилєєва козаки з «Історії русів» були попередниками у боротьбі з самодержавством, то для Пушкіна, який писав після поразки декабристів, вони були спільниками у справі зміцнення імперської влади на західних кордонах, борцями з католицизмом та іноземним гнобленням, втіленням справжнього російського і православного духу. Козацький міф увійшов у російську літературу в 1820-х роках при посередництві «Історії русів». Спершу він звучав як заклик проти самодержавства на підтримку конституційного республіканського ладу і ліберальних цінностей, але з часом перетворився на інструмент зміцнення самодержавства, боротьби з республіканством й утвердження імперської програми на прикордонні. Але на цьому еволюція козацького міфу не закінчилася.
Інтерес Пушкіна до «Історії русів» підхопив його молодший колега Микола Гоголь – він сформулював свій варіант козацького міфу. Як і Пушкін з Рилєєвим, Гоголь знайшов в «Історії русів» джерело натхнення та невичерпне джерело історичних епізодів і образів. Микола Гоголь народився 1809 року на Полтавщині у дворянській родині з глибоким
Там само. – С. 337.
