type="note">[61]
У розпал польського повстання Пушкін вирішив написати історію козацької України, чи то пак Малоросії, як тоді її називали. На думку Бориса Модзалевського, одного з найавторитетніших пушкіністів, у періодизації української історії поет орієнтувався не на твори Миколи Карамзіна і не на тритомну «Историю Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського, а саме на «Історію русів». Пушкін накреслив план праці російською мовою, але текст почав писати французькою, очевидно, думаючи про західну публіку. У липні 1831 року він подав свій план на розгляд графу Олександру Бенкендорфу, начальнику Третього відділення, який виконував за Миколу І роль особистого цензора Пушкіна. Запроектована історія задумувалася як державна акція у відповідь Заходу і польським претензіям на Україну. Невдовзі польське повстання було придушено, і проект написання історії втратив злободенність. Судячи з проекту історії і пізніших публікацій Пушкіна, поет вважав автора «Історії русів» палким поборником Російської імперії. У його розумінні цей твір був не просто цікавим історичним трактатом, а й вироком Польщі і католицькій церкві за гноблення «російського» люду в недалекому минулому. Цей вирок виправдовував придушення польського повстання.[62]
Пушкін уперше ознайомився з «Історією русів» 1829 року, невдовзі після виходу поеми «Полтава». Цей твір, присвячений перемозі Петра над Карлом ХІІ і козаками-мазепинцями в 1709 році, часто вважають відповіддю Пушкіна Байрону, який, на думку Пушкіна, ідеалізував «изменника» Мазепу. У поемі Байрона «Mazeppa» (1818) йшлося про любовну історію майбутнього гетьмана, яка перетворила його на літературний символ нової епохи романтизму. Кондратій Рилєєв у поемі «Войнаровский» ставився до Мазепи з погано прихованою симпатією, але Пушкін вирішив дати інший, набагато критичніший портрет козацького гетьмана. У передмові до «Полтави», написаній у січні 1829 року, Пушкін стверджував: «Мазепа есть одно из самых замечательных лиц той эпохи. Некоторые писатели хотели сделать из него героя свободы, нового Богдана Хмельницкого. История представляет его честолюбцем, закоренелым в коварстве и злодеяниях, клеветником Самойловича, своего благодетеля, губителем отца несчастной своей любовницы, изменником Петра перед его победою, предателем Карла после его поражения: память его, преданная церковию анафеме, не может избегнуть и проклятия человечества».[63]
Відгуки на «Полтаву» були різні. Одні критики закидали Пушкіну відхід від байронівського образу Мазепи, інші – історичну недостовірність. Але один рецензент поручився за достовірність зображених Пушкіним подій. Михайло Максимович, професор ботаніки Московського, а згодом ректор Київського університету невдовзі надрукував статтю «О поэме Пушкина “Полтава” в историческом отношении». Він захищав пушкінську інтерпретацію виступу Мазепи проти Петра – мовляв, діями гетьмана керувала особиста образа, – зазначаючи, що «так говорит и история». Максимович мав на увазі «Історію русів», у якій знайшов
