«Історії русів» як історичного джерела змусила Максимовича засумніватися в авторстві Кониського, але він і далі вважав, що цей літературний артефакт має важливе культурне значення. Історичні факти перекручено саме тому, що це передусім літературний твір, доводив Максимович. Він писав Юзефовичу: «В этой знаменитой истории, весьма замечательной со стороны художественной, малороссийская козаччина ХVІ и ХVІІ века представлена с тою же поэтически-своевольною перестройкою исторической действительности, с какою и Гоголь в своем Тарасе Бульбе, и Шевченко в своих Гайдамаках, изображали избранные ими эпохи. О дознании и соблюдении исторического факта у всех троих не было и заботы!».[93] Максимович високо цінував «Iсторію русів» яко літературний твір і йшов услід за Пушкіним, на якого прямо покликався, питаючи Юзефовича: «Не напрасно ли помыкается его [автора] имя, за недостатки ее [“Історії русів”] со стороны фактической, и превозносится, за ее достоинства со стороны художественной, за которые сам Пушкин назвал Кониского – великим живописцем?».[94]
Коли 1870 року Михайло Драгоманов узявся захищати позицію Максимовича від закидів Прижова, мало хто в науковій спільноті вірив в авторство Кониського. Прижов тут був радше винятком. Але Драгоманов не обмежився захистом Максимовича чи критикою «Історії русів» як історичного джерела. Він фактично запровадив новий підхід у вивченні вже дискредитованої історичної пам’ятки. Якщо Максимович цінував «Історію русів» за літературний стиль, то Драгоманов розглядав її як пам’ятку політичної думки і захоплювався політичним спрямуванням «Історії русів». Він писав: «На это произведение надо смотреть как на памфлет в пользу прав и вольностей русов, т. е. малороссиян, памфлет, местами чрезвычайно едкий и даже художественный (напр., там, где он изображает насилия, производимые солдатами, по словам которых, “куры, гуси, девки, молодицы, все наше, по праву воина и по приказу его благородия”), а не как на внешне фактическую историю, тогда он составит незаменимый памятник состояния просвещения и политических идей Малороссии в половине XVIII в.».[95]
Драгоманова приваблювали в «Історії русів» ті самі ідеї свободи, що надихали півстоліття тому Кондратія Рилєєва, але він розглядав ці ідеї як історик. Драгомановське безстороннє, академічне і загалом позитивне прочитання «Історії русів» не зустріло відгуку в атмосфері 1870-х років, наелектризованій у соціальному і національному плані. Його погляд заперечували з протилежних ідеологічних позицій і російські, і українські історики. Російську сторону уособлював учень Соловйова Геннадій Карпов, українську – не хто інший, як Микола Костомаров. Вони були ідеологічними опонентами і конкурентами: Карпов обстоював державницький підхід до історії Росії, а Костомаров – народницький. Головним полем їхньої битви були історія України: Карпов закидав, що Костомаров нібито ігнорує російські архіви і перебуває під шкідливим впливом
Там само. – С. 301–302.
Там само. – С. 305.
