ставши чільним фахівцем з україністики в Одесі. Його дослідження було присвячено соціальній, економічній і правовій історії Гетьманату і Запорозької Січі. Визнанням наукових заслуг Слабченка у вересні 1929 року стало звання академіка ВУАН.[121]
Слабченко сформулював гіпотезу про авторство Олександра Безбородька в першому томі своїх «Матеріалів до економічно-соціальної історії України XIX століття» (1925). У розділі «Шляхетська історіографія» він писав про «Історію русів» як про історіографічний інструмент української шляхти в боротьбі за рівні права з російським дворянством. Він скептично ставився до версії, що «Історію русів» могли написати Григорій або Василь Полетики, і завважував, що наявні джерела про це жодним чином не свідчать. Полетики справді збирали історичні матеріали, але це не те саме, що написати історичний наратив, не кажучи вже про твір масштабу «Історії русів». Той факт, що Яків Полетика, онук Григорія, зробив для себе копію «Історії русів» зі списку, відкритого наприкінці 1820-х років, на думку Слабченка, явно свідчив про те, що Полетики не мали нічого спільного з написанням цього твору.[122]
Якщо не Полетики, то хто? Слабченко вважав, що сліди ведуть до Олександра Безбородька. Його гіпотеза спиралася на текстуальні паралелі між «Історією русів» і текстами самого Безбородька. Твір, який привернув особливу увагу Слабченка, вийшов друком у Петербурзі 1777 року. Він називався «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1776 год, с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральных старшин, полковников и иерархов». Книжку опублікував Василь Рубан, випускник Київської академії, колишній секретар князя Григорія Потьомкіна і видавець перших російських журналів. У вступі було сказано, що завершальний розділ «летописи», який охоплює період з 1734 по 1776 рік, а також опис форм урядування і список посадовців Гетьманату уклав київський полковник і статс-секретар імператриці Катерини ІІ Олександр Безбородько.[123]
Роль самого Рубана у цьому проекті – упорядник, редактор і публікатор. Він додав географічний опис України і список церковних ієрархів, отриманий від українських друзів. Рубан заявляв, що дістав текст «Краткой летописи», яка закінчувалася подіями 1734 року і була доведена Безбородьком до 1776-го, від свого колишнього викладача по Київській академії архієпископа Георгія Кониського. На цьому дивні паралелі між виданням Рубана та «Історією русів» тільки починалися.
Далі Рубан заявив, що текст, який йому передав Кониський, укладали писарі при різних козацьких гетьманах, починаючи від Богдана Хмельницького і закінчуючи Данилом Апостолом. Це твердження явно вплинуло на автора «Історії русів», який зазначив не тільки те, що його текст походить від Кониського, а й те, що серед його джерел – «журналы достопамятностей и деяний национальных» з часів Богдана Хмельницького.
«Не нужно здесь писать о тех
Про Слабченка та його праці див.:
Краткая лѣтопись Малыя Россіи с 1506 по 1776 годъ, съ изъявленіемъ настоящаго образа тамошняго правленія и съ приобщеніемъ списка прежде бывшихъ гетмановъ, генеральныхъ старшинъ, полковниковъ и іерарховъ. – СПб., 1777.
