першого відомого списку твору. Висновки Єршова мали дуже велике значення для дискусії про авторство твору. З усіх можливих кандидатів у цю хронологію вписувався тільки Василь Полетика. Але часи, коли кандидатури автора обмежувалися Кониським і двома Полетиками, швидко минали.[117]
Павло Клепацький не погоджувався з Єршовим ні про час написання «Історії русів», ні про її потенційного автора. Клепацький вважав, що пора відійти від старої звички шукати авторів трактату серед людей, згаданих у передмові. Його кандидат на авторство «Історії русів» у тексті не фігурував узагалі, але був добре відомий будь-якому досліднику історії України і Росії ХVІІІ століття. Клепацький назвав нікого іншого, як князя Олександра Безбородька (1747–1799), канцлера Катерини ІІ, найвпливовішого українця при імператорському дворі від часів Теофана Прокоповича – головного ідеолога Петра І. У полтавських архівах Клепацький знайшов листування Олександра Безбородька зі своїм батьком Андрієм, яке переконало його, що молодший Безбородько працював над історією України. Це була, на думку Клепацького, «Історія русів». Гіпотеза Клепацького прямо суперечила текстуальним знахідкам Єршова, але редактори фестшрифта не намагалися узгодити їхні погляди і просто надрукували обидві статті. Далі розплутувати клубок довелося майбутнім поколінням учених.[118]
Олександр Безбородько, новий кандидат на авторство «Історії русів», був сучасником Кониського і старшого Полетики. Безбородько народився 1747 року в родині одного з найвищих посадовців Гетьманату (його батько двічі обіймав посаду генерального писаря і фактично керував Україною при гетьмані Кирилі Розумовському). Початок його кар’єри збігся зі скасуванням 1764 року посади гетьмана. Спочатку Безбородько обійняв вигідну посаду судді в Генеральному військовому суді, потім воював на російсько-турецькій війні 1768–1774 років. Він узяв участь у кількох вирішальних битвах, зокрема при Ларзі і Кагулі. Головний кар’єрний стрибок Безбородька – призначення на посаду правителя канцелярії графа Петра Рум’янцева, головнокомандувача російської армії в турецькій війні і генерал-губернатора Малоросії. Саме за рекомендацією Рум’янцева Безбородьку пожалували чин полковника Київського полку, а 1775 року, переїхавши з України в Петербург, він став статс-секретарем імператриці Катерини ІІ.
Решту життя Безбородько проведе в столиці імперії. Він служив Катерині ІІ, а потім її сину імператору Павлу І двадцять чотири роки – рідкісний приклад придворного, якому вдалося завоювати довіру обох правителів. Багато років Безбородько був головним архітектором зовнішньої політики Російської імперії. Під його пильним наглядом, а часто при його безпосередній участі було здобуто перемогу над турками, традиційним ворогом Гетьманату, поділено Польщу і приєднано Крим. Дипломатичні таланти Безбородька допомогли імперії досягти великих успіхів на міжнародній арені. Петербург здобув безпрецедентну владу
