толоки, пониклий і розгублений. Розумів: Богдан нині, в цю хвилину, вибрав свою дорогу в житті. Сам. Син перестав довіряти батькові. Чому? Де й коли батько допустився помилки, що втратив нині ще й другу дитину?
Богдан ішов, не озирався. Високий, шпичкуватий підліток сьогодні вперше зустрівся з життям, і воно його повело.
– Вернися! – гукнув Шинкарук навздогін.
Може, й не чув. Дорогою віддалявся до читальні, де вже збиралися люди.
VII
За спущеними шторами – непевна ніч. Із спальні долинає густе сопіння. Дружині екс-міністра ще сняться бали й почесті. Бендас нервово походжає з кутка в куток у своєму кабінеті, в нього зараз таке відчуття, наче йому на голову гультіпаки-студенти накинули мішок, – було подібне ще замолоду в Кракові, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!
Навальний стукіт у двері – мабуть, чобітьми. Отетерілий Бендас застигає посеред кімнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.
Різкий наказ відчинити негайно виводить професора з отупіння. Кидається до дверей, тремтячими пальцями повертає ключ, сахається в глибину коридора.
Зневажливо минаючи господаря, до кімнати широко ступив офіцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкеті. Троє молодих військових у пілотках штовхнули Бендаса до вітальні. Офіцер зажадав документів.
Екс-міністр довго порпався задубілими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офіцер пильно глянув на документ, здивовано повів очима по тремтячому обличчю професора і повернувся до молодих військових.
– Вас фюр айн місферштендніс?[1]
У Бендаса на мить відлягло від серця. Він аж тепер помітив на їхніх темно-зелених пілотках тризубці, а на рукавах жовто-блакитні пов’язки.
Один – високий, з швидкими очима, заговорив по-українськи:
– Ваше прізвище Бендас?
– Достовірно так, – вклонився професор.
– Колишній професор Краківського університету?
– Достовірно так! – прояснів Бендас.
Іронічна посмішка майнула під м’яким рудим вусиком військового:
– Міністр освіти?
Бендас розгублено бликнув очима. Хто це прийшов до нього серед ночі? Жовніри українського війська, якого ніхто ніде ще не бачив, чи новостворена українська поліція? Відповів затинаючись:
– Власне, ні… Тобто так… Але це трапилось, що так скажу, майже випадково. Я… професор-славіст.
– Заспокойтеся. Нас не цікавлять зараз ваші посади і функції. Наш нічний візит до вас майже випадковий. – Він звернувся до офіцера по-німецьки: – На вулиці Зіморовича мешкає професор-славіст Бендас, а не Мохнацький. Сталася прикра помилка.
– Цум тойфель! – гаркнув німець. – Де ж тоді він? Не знаєте випадково, пане професоре?
Бендас зорієнтувався, в чому справа. Шукали Мохнацького, а потрапили до нього. На якусь мить заворушилася людина в малому Бендасовому серці. Та, ворухнувшись,
Що за непорозуміння? (
