й утома повернулася на обличчя.
– Але ж це туж-туж…
– Саме так, туж-туж… Не хвилюйся, – гадаєш, я зі своїми виборцями не зустрічався? Тут інша проблема: конкурент мій свою гру затіяв. Зволікає, плакати не вішає, лише листівки в поштові скриньки кидає і, що дивно, жодного поганого слова про мене… А це неприємно…
– Може, порядна людина? – припустив Віктор і відразу, зустрівши здивований погляд Сергія Павловича, зрозумів, що сказав неподобне.
– Що таке вибори? – запитав неголосно Сергій Павлович. – Це конкурс із плювків у довжину. Розумієш? Він має довести, що я – поганий, я маю довести, що я – кращий за нього.
– Але ви ж нічого нікому не доводите?
– Не мій це клопіт – доводити! У мене сорок душ виборами займаються! – розсердився хазяїн, але його роздратованість не була спрямована на Віктора. – Моя справа – бути у всьому чистому, із краваткою та поголеною пикою. І по всьому!
Коридором прогупали кроки, й до кухні забіг охоронець Павлусь. У руці він тримав згорнутий трубочкою плакат. Передав його Сергію Павловичу. Той розгорнув і уп’явся в передвиборну агітку свого конкурента. Раптом обличчя хазяїна спотворилося, він різко повернувся до Павлуся, що застиг біля столика.
– Ви що, не знали, де він це друкуватиме?
– Він не тут друкував… У Білій Церкві…
– Мудаки, – видихнув Сергій Павлович. – Що робити тепер?
Він перевів погляд із Павлуся на Віктора. Віктор, що не розумів, у чому справа, сидів зі сторопілим виразом обличчя.
– А що там? – обережно запитав він.
Хазяїн передав йому плакат. Плакат як плакат. Нейтральне обличчя з низьким чолом і короткою зачіскою. Рівний ніс, у погляді – холодний цинізм, але без агресії. У тексті передвиборної програми – суцільна банальщина. Аж до обіцянки за п’ять років вирішити житлові проблеми своїх виборців коштом державного інвестування житлового будівництва.
Віктор підвів питальний погляд на хазяїна.
– Ти ні біса не зрозумів? – кивнув Сергій Павлович і зітхнув. – До мармизи придивись! Стривай! Павлусю, принеси-но фотки з нашого архіву!
Павлусь незабаром повернувся з великим коричневим пакетом. Витяг відти десятка півтора світлин великого формату. Передав Вікторові.
Той на одній світлині затримав погляд: пікніковий портрет чоловіка, зовні дуже схожого на передвиборного конкурента.
– Це що, його брат? – запитав Віктор.
– Це він і є.
Віктор поклав фотознімок поруч із плакатом і відразу збагнув причину настільки раптової зміни настрою в Сергія Павловича.
Обличчя на плакаті відрізнялося американською чистотою шкіри й грецькою правильністю рис. Те ж обличчя на фото було прикрашено довгою лінією шраму на правій щоці і кривим, збоченим боксерським носом. У решті розбіжностей не було.
– Так, даю вам півгодини! Думайте, що з цим робити! Я зрозуміло
