– галасливо та нестримно, і якусь жахливу мить Кей міркувала, чи це часом не маніякальний сміх.
– У вас, здається, вже веселіший настрій, – наважилась озватися Кей.
– Я нічого не вдію з собою. Це ж до чортиків безглузде… Я подумав: якби так мене побачили ось тут мої конторські підлеглі… Це ж таке гротескне, на зразок іспанської інквізиції, що нічого іншого не залишається, крім як сміятися. – З його вуст щезала усмішка, натомість на очі наповзав вираз гніву. – Але якщо ви гадаєте, що я не змушу цього типа поплатитися…
– Годі вам, – квапливо сказала вона. – Я хочу, щоб ви на хвилинку заспокоїлися й приділили мені увагу. Гаразд?
– Невже ви гадаєте, що я зараз зірвуся й піду геть?
– Чи казав вам доктор Вінчінтеллі, як одягнені пацієнти? – Звичайно ж, – здивувався Пітер. – Він сказав: «Ви всі ходите в білому, бо це наводить на думку, що ти сам собі найкраща медсестра».
– А лікарі й медсестри?
– Вінчінтеллі пояснив, що вони одягнені, як звичайні люди. Аби в пацієнтів не було враження, що тут лікарня. І що з того?
Витлумачилися всі нелогічні зауваження, які зробив Пітер: він вважав медсестер та лікарів пацієнтами й навпаки. Кей бачила, як він тремтить, оповитий, наче мумія, мокрим бандажем.
– Невже це неправда? – спитав Пітер. – Яка ж тоді правда в цьому безумному закладі? Невже всі лікарі божевільні, а всі пацієнти нормальні… чи як?
– Я гадаю, – задумливо проказала Кей, – що один із лікарів божевільний.
– Ну, а я? Я нормальний?
Не встигши відповісти, вона обернулася на звук за плечима – на порозі відчинених дверей стояв Вінчінтеллі.
– Міс Шейфер, – озвався він низьким глибоким голосом, втупившись у Кей. – Міс Шейфер, підійдіть до мене.
Доктор повільно задкував, а вона йшла за ним. Вінчінтеллі мав певну здібність до гіпнозу[39] й час від часу застосовував її в лікуванні. Кей бачила, що він прикладає своє вміння до неї. Її воля притупилася, й дівчина крок за кроком тяглася за доктором, аж нарешті той зачинив двері під нестямне ревіння Пітера Вудза.
Вінчінтеллі схопив її за лікті.
– Послухай мене, мала дурепо, – видихнув він. – Я не божевільний. Знаю, що роблю. Це ти збожеволіла. Ти стоїш на заваді чомусь такому, що має стати пам’ятником твоєму батькові й вічним благословенням для людства. Слухай. – Доктор труснув її. – Місяць тому три психічнохворі брати Вудзи добровільно прийшли до твого батька й сказали, що хочуть заповісти йому всі свої гроші на наукову роботу.
– І він, звісно, відмовився, – сердито відказала Кей.
– Але тепер усе змінилося! – тріумфально заволав Вінчінтеллі. – Цей брат – четвертий і останній, спадкоємців немає. Нікого не скривджено… Маємо наш інститут, і ми зведемо пам’ятник, за який людство довіку благословлятиме наші імена.
– Але ж цей чоловік психічно здоровий! – вигукнула Кей. – Як і я.
– Помиляєшся. Я бачу ознаки, яких ти не бачиш.
У своєму програмному «Підручнику божевілля» (перекладеному англійською 1905 року) Ріхард фон Краффт-Ебінґ (1840—1902) відзначив успіх лікування неврозів гіпнозом і припустив, що цей метод можна застосувати «для психіатричного лікування у випадках божевілля».
