скромністю – «Досі одинокий мужчина».[45]
Білл спокійно відклав «Колишнього торговця», як ефемерну річ, щось на зразок примірника «Моїх сорока років у фонтанах Тіволі[46]» в пам’яті туриста, й озвався:
– Як справи, юначе?
Ба, «юнак» уже давно відмовлявся від таких балачок. Він гидливо глянув на Білла, на сестру, тоді знову на Білла й зрештою тицьнув у них середнім пальцем – зобразивши те, що прадіди могли б по-евфемістичному назвати півником.
Ба, лікар був не з м’якого тіста. Схопивши хлопця за плече й пригнувши до простирадла, він застеріг:
– Якщо хочеш побавитися зі мною, то побачиш, що я сильніший.
Не пручаючись, хлопчик опустився на простирадло, підняв на лікаря непроникливі очі й відповів:
– І що тоді робитимете?
Оце так питання… Білл міг вправно вести розмови на різні теми, але щось підказало йому, що тут не та тематика. Він подивився на міс Мейсон, та в її блискучих очах розпізнав вираз віковічних слів: «У світі, де верховодять чоловіки, нехай вони спершу скажуть, куди мене поведуть, а тоді я згоджуся або не згоджуся туди йти». Сівши біля ліжка, лікар принизився до рівня розмови, яку спотворювали паузи, зупинки та запинки. Компетентна судова стенографістка передала б її таким чином:
– Що тобі подобається?
– Мені?
Пауза. Хлопець дивиться на лікаря.
– Що тобі подобається? – повторює той.
– Я люблю книжки, – нерішуче відповідає хлопець.
– Я теж люблю книжки.
– Якщо ви не проти, – втручається дівчина, спостерігши початок спокійного – неначе в батька з сином – потоку слів, – то я піду. Мушу впоратися з деякими справами.
Білл почув, що двері за нею зачинилися доволі швидко. Краще було б піти звідси, як тільки з’ясувалося, що місіс Брікстер нема вдома. Не психіатр і не мораліст, він вважав себе науковцем. Був доволі впевнений у собі, щоб розсудливо поводитися з хворою жінкою в критичному стані, а тут досить було глянути на ось цього пацієнта, як із голови півнячим гребенем випнулась якась забута відраза до тринадцятилітніх хлопчиків і навернулася сердита думка: «Я ж і не детектив».
Однак він стримувався й вів медоточиву мову з «юнаком»:
– Які ігри тобі подобаються?
– Та, всі потроху.
– Гаразд, але які саме?
– Гра в гангстерів – тільки вона мені й подобається.
– Що ж, це весела забава.
«Любиш Діамантового Діка»[47], – подумав Білл, а проте щось спонукало його спитати:
– А кого ти волієш бачити переможцем – бандита чи полісмена?
Хлопчик насмішкувато глянув на нього.
– Само собою, бандита. Ви що, чокнулися?
– Не грубіянь!
– І що тоді робитимете?
– Я…
Упродовж багатьох століть сотні фонтанів часів Ренесансу на Віллі Д’Есте в Тіволі були занедбані, але у 1920-х роках їх частково реставрували й знову пустили в дію.
Річард Вейд був вульгарний, у дусі Робіна Гуда, герой вестернів, персонаж, створений багатьма авторами, який уперше з’явився 1878 року в нью-йоркському тижневику «Стріт енд Смітс Нью-Йорк віклі». «Хвацький Діамантовий Дік» став зіркою щотижневих випусків, був також героєм дешевих пригодницьких романів до 1911 року.
