що там ви знайдете не більше проблем, ніж знайшли тут.
Коли за Біллом зачинилися двері, він кілька хвилин таки міркував над тим, чи не спіткає його ще гірший клопіт, ніж той, що вже за плечима.
Якусь хвилину лікар постояв на веранді, спинивши око на великій жимолості, що кидала тінь проти низько навислого серпика місяця, а коли ступив додолу сходами, його неуважний погляд упав на причіп, що спав поряд, облитий місячним світлом.
То була дівчина з чужих країв. Заснула так, що сон про ці місця виднів на її чистому чолі. Білл вийняв годинника – минула третя. З виробленою спритністю він рушив по дерев’яній підлозі веранди, але наступив на неминучу скрипливу планку – і враз щезла, зморщившись, карта дивокраю, накреслена на дівочих бровах.
– Я спала, – озвалася вона. – Спала.
Неначе Білл попросив її почекати тут. Неначе її волосся, злегка торкнувшись Біллового лоба, попросило затриматися тут допізна. Але надто вже вона юна, як на легкі стосунки, тож лікар узяв свою сумку і, сказавши «що ж, я мушу…», пішов до машини. Спало на думку, що він дуже довго просидів у цьому домі й увесь цей час дівчина спала.
II
Білл їхав швидко, бо було далеко добиратися: з північної околиці – на південь через усе місто, а далі ще кільканадцять миль, аж до колонії заміських будинків. Голос у телефонній розмові звучав із відтінком страху; либонь, нині був не той вечір, щоб розривати стосунки. Біллові думки так густо зосередилися на сцені, від якої він віддалявся, що по хвилинах і милях їзди він і незчувся, як машина опинилася перед знайомим будинком на знайомій вулиці.
У Білловому житлі світилося, перед ним стояв седан. Коли Білл вибирався з машини, двері седана відчинились і з них вигулькнула кремезна постать.
– Ви лікар? – спитала постать, наближаючись до нього. – Це ви будете лікар, що приятелює з місіс Дайкс?
– Так… Вона захворіла?
– Ні. А я містер Дайкс. Сьогодні приїхав додому з Ден… із Гонолулу.
Отже, цей привид нарешті матеріалізувався. І справді, в ясному місячному світлі він видавався восьми футів заввишки, з довжелезними чіпкими руками. Білл завбачливо відступив на крок.
– Не хвилюйтеся, я не лупцюватиму вас… поки що. Сядемо у вашу машину і трохи побалакаємо, перш ніж зайти до вас додому.
– Що це? – спитав Білл. – Грабунок?
Чоловік погрозливо реготнув.
– Щось схоже. Я хочу два ваші підписи – один на чеку, а другий на листі, якого ви ще не написали.
Гарячково розмірковуючи, Білл сів у машину.
– Лист до кого? – спитав він.
– До моєї жінки. Великий з вас спритник, що не листуєтеся з нею. Я всю вашу квартиру перевернув догори дном, та так і не знайшов листа.
– Послухайте, містере Дайкс, я знаю вашу дружину всього місяць, і тільки як лікар.
– Та невже? Чому ж тоді вона приліпила ваше фото біля свого туалетного столика?
Білл
