яких «ґума» (тобто, жаргоном продавців, шини) таки витримувала – понад усі скромні очікування. Звернувши з магістралі на ґрунтову дорогу, молодий медик з’ясував, що «ґума» покірно піддалася тискові часу. Ось чим пояснюється погана дія керма, яку він помітив, щойно від’їхавши від лікарні.
– Стариган міг би й сам поїхати своїм седаном, – пробурмотів молодик. – Геть розледащів. В інших закладах його потурили б із роботи, а в нашому – потурають йому, ще й маєтки заповідають.
Підслухавши це кисле нарікання, зацікавлений спостерігач міг би зробити висновок, що доктор Білл Гарді належить до новітнього, дуже нешанобливого покоління. Трохи більш ніж середнього зросту, трохи міцнішої будови, ніж середня (як ото шиновий замок зразка 1927 року), доктор у цю мить поновлення сил мислив, надихнувшись тим, що його бос, видатний медик К. Г. Л. Гайнз, наділив підлеглого найприкрішим із усіх обов’язків – відвідати та заспокоїти літню хронічну іпохондричку, ще й ліки їй прописати, причому саме того вечора, коли треба залагодити свою важливу справу.
Як порядний лікар, Білл ніколи не плутав професійний обов’язок із особистою втіхою, але нині між цими двома поняттями постав дуже тісний зв’язок: жінку в південному передмісті треба було відвідати, втішити або принаймні тактовно спекатись її; ну, а жінка у віллі, що в кінці ґрунтової дороги, нічого не потребувала, але вважала, що потребує, і кожні два тижні поповнювала сейф доктора Гайнза двадцятьма п’ятьма доларами за запевнення, що її серце не зупиняється й що в неї нема ні прокази, ні бубонної чуми. Зазвичай запевняв цю пацієнтку доктор Гайнз, та цього вечора він, побалакавши по телефону, пробубонів: «Послухай-но, Білле, зараз мені треба зодягтися на зустріч, якої ми з жінкою чекали багато років. Поїдь і подивися, що там ще можна вдіяти з тою клятою… з місіс Брікстер».
Білл налаштував зубило та гонг (тобто дивну штукенцію, яку він знайшов під сидінням і назвав гонгом, бо подібно дзвеніла) і, не дуже сподіваючись на успіх, завдав удару. На диво, замок піддався.
Натхненний своїм механічним чи археологічним досягненням, лікар за якихось десять хвилин уже зміг рушити дорогою на зустріч із пацієнткою. Заглушивши двигун і вибравшись із машини, він наразився на дівчину.
«Наразився» – саме те слово, бо ж вона вважала приїзд Білла обнадійливою несподіванкою. У цієї вісімнадцятирічної дівчини була така шкіра, як у наріжних ангелів, що їх малювали італійські художники епохи декадансу[43], а в сірих очах іскрилися всі прагнення на світі.
– Добрий вечір. Я лікар Гарді, асистент доктора Гайнза. Місіс Брікстер зателефонувала…
– Добрий вечір. Я міс Мейсон, дочка місіс Брікстер.
Червоні сутінки майже вигасли, вона ясніла в останніх променях заграви.
– Матері нема вдома. Чим можу допомогти? – спитала вона.
– Чим я сам можу допомогти, – виправив він.
Дівчина злегка всміхнулася.
– Не знаючи вас як слід, я не можу вирішувати.
– Маю на увазі
Вираз використано в «Коханні останнього магната»: «Просто дівчина зі шкірою, як в одного з наріжних ангелів на картині Рафаеля, і в такому стилі, що двічі озирнешся, щоб пересвідчитися, чи справді її одежа чогось варта».
